Розділ 7

- Мене добре чути?

Тут же відписую повідомлення.

"Так. Все гаразд."

- Починаю.

Лунає в динаміку рації впевнений голос, водночас як я взагалі ні в чому не впевнена. Ні в тому, що все пройде гладко. Ні в тому, що ця дівчина потрібний кандидат на дану роль. А найголовніше я не впевнена в цьому задумі. В сусідній кімнаті мирно сопе мій син, закутавшись у ковдру з динозаврами. А я, його мама, сиджу за столом, в навушниках, ніби готуюсь до фіналу спецоперації. Насправді ж просто займаюсь дурнею, за яку себе ж і ненавиджу.

"Давай"

Віддаю відмах, перед тим зробивши чималий ковток зі склянки. Води. Хоча хотілося б чогось набагато міцнішого - чогось, що випалює зсередини все, крім спокою. Бо нерви пустують не по-дитячому.

- Ну, привіт, - голос моєї "підопічної" приторний до нудоти, аж вода в склянці на смак змінюється. - Незнайомець.

- І тобі не хворіти.

Як же швидко ця людина може спускати з небес на землю. Однією фразою. Однією інтонацією. Та і загалом однією своєю присутністю. Від нього немає тепла. Є лише цей холодний вітер, що б'є по обличчю, коли ідеш зранку на зупинку.

- Мушу визнати, в житті ти ще привабливіше, ніж на фотографіях, - Аліна, моя підставна, грає свою роль впевнено. Її усмішка звучить навіть крізь мікрофон. Вона тримається. Не затикається, не нервує. Мабуть, саме тому я її й вибрала. Гроші - це дрібниця. Мене більше цікавить: як він поводиться. Що скаже, коли думає, що ніхто його не бачить.

- Не можу сказати того самого про тебе.

Чому я радію? Чому виникає це полегшення? Ще нічого дівчина не дізналася, ніякої інформації не "пробила", тоді з якого дива я спокійно переводжу подих?

"Ніби ти не знаєш" - демонстративно закочує очі внутрішній голос, типу заявляючи: "не сміши мої капці"

Не знаю.

"Один. В цього мужика немає постійної дівчини-жінки. Слова Олі про нову пасію батька виявилася брехнею. Друге. Він не вбачає в Аліні ту, з ким навіть готовий провести одну ніч. Як мінімум, він робить усе, щоби цього не сталося. І три. Найцікавіше..."

- Настільки страшна?

Перемикаюся на іншу радіохвилю, прикручуючи голосок свого внутрішнього провокатора.

- Настільки хочеш залізти до мене в ліжко, що з трусів виплигуєш.

Ні, ну зі мною він так відверто не розпочинав знайомство.

"Та ну, справді? Згадаємо про палки, які цей козел збирався вставляти? І явно маючи на увазі не палатку..."

- Щось ти не надто заперечував, коли я запропонувала зустрітися.

Аліна провокує. Чіпляє. Бо це правда. Після того, як я відписала йому в соціальній мережі з лівого акаунту, зупинилася, і закинула цю ідею. До моменту, коли мама дізналася, що Стас ніяким чином не причетний до Денчика, і біологічний батько хлопчика зовсім інший чоловік. Я все ж наважилася ризикнути. Знайшла більш-менш схожу дівчину, яка відповідала світлині, дала їй не важке завдання, і зараз як шпигун за цим всім уважно слідкую.

- Давай по суті. І взагалі я не відстрілюю якого ми тут зібралися, якщо кожен з нас чудово усвідомлює, що він хоче.

- І що ж хочеш ти?

- Щоб ти менше говорила, і більше робила, вчасно мені підмахуючи.

Різко. Грубо. В його стилі. Бездушний шматок металу в людській подобі. Залізо, яке ржавіє лише від людяності. Господи, лиш би син не взяв від нього нічого...

- Ясно, - шурхіт, - тоді я помилилася. Бувай.

Стоп. Яке бувай? Яке помилилася? А гроші я на що потратила? На те, щоб згадати, який цей чоловік мурмило?

- І це все? 

Мені здалося, чи зацікавленість проскочила в цьому запитанні? Ні, не можу бути, йому плювати.

- Я не проститутка, щоб тобі, як ти висловився, вчасно підмахувати. Я в першу чергу людина, а не шматок м'яса. Якщо тобі більше до вподоби такі відносини, то я пас.

Я чую в її голосі силу. Гідність. Майже свою. Якби могла, я б стисла її долоню зараз. Просто щоб вона знала: не одна.

- А які ж тобі відносини потрібні, не проститутко?

І чого мене це так бісить? Лерой реально повівся. Заковтнув гачок, хоч я в це повірити не можу.

- У мене є дитина. Син. І я не для того з тобою познайомилася, щоб поплигати в ліжку та розбігтися в різні сторони. У мене вже це було. Зараз я в пошуку людини, яка стане частиною нашою з сином родини, а не пересувний бачок з білою рідиною.

Аліна може на рік, від сили на два старше за мене, але зараз розмовляє так, ніби їй сорок, і вона все життя побачила. І наскрізь бачить свого співрозмовника.

- Ааа, зрозуміло, тепер я все зрозумів.

Мені хотілося почепити на дівчину ще і камеру, щоб зчитувати емоції цього мерзотника. Та я все ж відкинула цю затію, трішки подумавши. Все ж таки одне діло підслушка, маленька і непомітна, а інша справа - камера. Та в цю мить я навіть без відеофіксації відчуваю, як Лерой задоволено посміхається, незрозуміло чому радіючи.

- Ну і що ж ти зрозумів?

Ще шурхіт. Скоріш за все, Аліна присіла назад на сидіння в кафе, щоб послухати свого потенційного бойфренда. Міркую про це, а пальці самі по собі стискаються в кулаки, загрожуючи засипати кухню склом зі склянки.

- Кого ти шукаєш. Які, як ти сказала, відносини шукаєш.

Образ чоловіка чітко перед очима вимальовується після цієї фрази. Його впевнені риси обличчя, погляд, котрий водночас заморожує на місці, і спалює дотла.

- І які ж, просвіти.

Дівчина намагається дотримуватися заданої хвилі, не давати задніх, та вочевидь, що нитка управління цим діалогом перейшла до мужика навпроти.

- Вигідні. Для твоєї сраки. Поплигала по задрипаних хостелах, покуражилася, висмоктала той бачок до дна, і навіть не скривилася, а зараз шукаєш того, хто подбає про наслідки. Хто забезпечить тобі круту житуху. Хто буде бабки давати на тебе і на твого байстрюка.

- Він... він... не байстрюк..., - Аліна ламається. Ще мить і дівчина заплаче, як я це робила десятків разів, і теж через дії та слова цього мерзотника. - Він... мій син...