Розділ 6

- Доню, а ходімо перевіримо як там Денчик, - мама рішуче підіймається із-за столу, пропонуючи до неї приєднатися.

- Та все гаразд, він спить, - відповідаю, вже розблоковуючи мобільний. Відкриваю програму з онлайн-камерою: малий мирно спить, згорнувшись у клубочок, затиснувши кулачок біля щічки. Мій красунчик. Моя смачнюща булочка. Так не хочеться його тривожити.

- Ходімо, - не заспокоюється рідна, і я усвідомлюю, що не просто так вона хоче поглянути на внука. Сьогодні батьки вперше дізналися про нього. Шок, звичайно, був — глибокий, мовчазний, але швидко змінився емоціями зовсім іншого порядку. Та зараз — інше. Її тон — зосереджений. Спокій, за яким ховається буря. - Залишмо наших чоловіків. Нехай поспілкуються.

Мої очі тут же метаються до Стаса. Того самого аспіранта, котрий за мною доглядав під час вагітності. І котрий покликав Олю. Яка і вмовила мене чимскоріше все розповісти батькам, бо чим більше буду затягувати, тим важче буде визнатися.

- Сходіть, кохана, перевірте, як там наш синочок, а ми поки ближче познайомимося з Миколою Сергійовичем, - Стас киває у бік тата, м’яко посміхаючись. Тримається впевнено, але я бачу, як пальці стискають чашку трохи надто міцно.

Залишається тільки побажати хлопцю терпіння та витримки. Це чергова авантюра, на яку я підписалася, і в яку вплутала Стаса. Точніше це він натякнув, а я просто визнала, що так буде найкраще.

- Бачиш, я ж казала, все добре, спить красунчик, - тихо-тихо шепочу, з благовірною посмішкою повертаючись до матері. І тут чари розсіюються, варто побачити її погляд.

- Йди сюди, доню.

Інтуїція не підвела - це не звичні бабусині переживання. Скоріш це стосується мене, якщо рідна взяла попід руку і повела подалі від ліжечка Денчика, до дивана навпроти.

- Ніко, - очі в очі, без права відвернутися та зістрибнути з гачка, - чому ти нам з батьком нічого не розповіла? Чому ти все приховувала?

- Мам...

Що ж, варто було очікувати, що мимобіжного "так вийшло" не вистачить, і здивувавши спершу своїм "чоловіком", а після добивши внуком, має бути логічне продовження. Якщо тато продовжував радіти, підіймаючи тост за тостом, приймаючи Стаса в родину й обіцяючи тому беззаперечну допомогу у всьому що стосується виховання дитини, то у мами були запитання. Напевно, тому що вона жінка. Напевно, тому що жінкам властиво більше переживати й проганяти крізь себе різні ситуації.

- Ніко, скажи чесно - цей хлопець...

- Стас, - підкориговую маму. Він заслуговує, щоб його називали на ім’я.

- Стас, - не дуже важлива поправка, судячи з тону, - він же не батько Денчика, так?

- Тобто? - Окей, буду чесна сама з собою - я не очікувала, що одного дня вистачить, щоб надолужити згаяне. Всі ті дев'ять місяців, поки я виношувала сина, не реально було викреслити з життя моїх батьків, які явно хотіла насолодитися солодким передчуттям. Та тут щось трохи не туди завертає розмова... Чи це промивка перед головним запитанням?

- Ну, він же не тато малого. Так точно не біологічний батько.

- Чому ти так вирішила? - Відіграю щире здивування, а сама всередині покриваюся інеєм. Як? 

- Доню, я маю тобі дещо розповісти. Дещо важливе, - мама завмирає, перевівши погляд на ліжечко, ніби перевірити, чи внук спокійно собі спить. Її пальці торкаються обручки — звичний жест, коли вона зосереджена.. - Моя вагітність тобою візуально не була помітна до п'яти місяців. Я була маленька, худенька, і ніхто не міг здогадатися, що скоро я стану мамою.

- В цьому плані я вся в тебе, - намагаюся зменшити градус, вставивши невинний жарт. Та щось маму це не дуже і тішить, тільки ледь помітна посмішка виникає всього на кілька секунд на її обличчі. І тут же злітає, варто вустам знову відкритися.

- Твій батько дізнався про мою вагітність тільки на сьомому місяці.

- Справді? Ви такого ніколи не розповідали...

Мені завжди говорили, що я — бажана дитина. Що вони шалено мене любили, люблять, і будуть любити. І я це відчувала. По-справжньому.

- Це не те, чим хочеш ділитися. Навіть з рідною донькою. Ми тоді були на межі розлучення. Взяли час - подумати, чи є сенс усе зберігати. Я не хотіла говорити про вагітність. Не хотіла прив’язувати до себе дитиною. Це здавалося підлим кроком.

- Та все ж ти сказала...? - Ніби питання, а ніби ствердження. Бо ось мама, сидить зі мною поруч. А у вітальні тато, котрий теж хтозна про що розмовляє зі Стасом. Сподіваюся про те, що він його любить як рідного сина, і ми дарма зробили, що раніше не попередили. Стільки гарних вечорів в компанії одне одного втратили.

- Так. Бо зрозуміла, що не чесно і від батька приховувати дитину. Одне діло, якби я самотужки тебе виховувала. Якось би впоралася. Якось би стягнула. А друге діло надурити людину, якій ти відкрила серце і душу, і яка перед тобою відкрилася.

- Бачиш, як все добре закінчилося, тепер можемо продовжити наший банкет.

Я вже потяглася підвестись. Хотілося завершити цю розмову на світлій ноті. На хепі-енді. Але мама не відпустила. Легким, але впевненим рухом посадила назад.

- Ніко, - і знову ті самі очі в очі, - я здогадуюся, від кого Денчик. Навіть переконана, що це той чоловік, на якого я думаю. Та це все ж таки твоє життя. І тобі вирішувати, як вчиняти. Та моя тобі порада, як старшої людини, як жінки з досвідом, яка тобі й твоєму синові бажає тільки найкращого - розкажи, якщо він не в курсі. Він має право знати. Це і його син також.

Я мовчу. Намагаюсь зібрати думки, заліпити ними дірку в душі. Вона чекає. В її погляді - спокій, за яким ховається правда. А в мені борються дві частини: та, що хоче захистити своє сьогодення, і та, що пам’ятає минуле.

Він має право знати. А я, можливо, маю право боятися. Бо це означає - віддати частину себе іншому. Навіть якщо він був би добрим батьком.