Розділ 5

"Поклади!" - наполегливим, я б навіть сказала командним тоном, мов наказ на полі бою, диктує внутрішній голос, ніби намагається відгородити мене від чергового падіння в ту саму яму.

Не можу. Станіслав Сергійович... тьху ти, тобто Стас порадив розібратися з минулим, і я наразі цим займаюся, стискаючи телефон в руці, відкриваючи соціальну мережу.

"Поклади! Це залежність!"

Ні! Залежність це думати про те, що було, і сподіватися, що воно повернеться. А зараз я все вирішу, раз і назавжди, всього пару натисканнями кнопочок.

"Залежні завжди так говорять. Це востаннє. От сьогодні ще зроблю то-то і то-то, а відзавтра чистенький, як сльоза малюка."

Цить. А пальці вже хаотично набирають перші літери нікнейму подруги. Далі — її друзі. І він там. Можливо.

Не факт, звичайно, що у нього тут є профіль. Чоловік все ж старше. Практично вдвічі. Чим такі динозаври користуються? Пейджером? Голубами листи відправляють? Факс?

Ага, цей динозавр, як ти висловилася, ще кожному молодому дасть фору. Тож спочатку сумніваюся, що це його акаунт, коли бачу знайомого чоловіка в кружечку, а після впевнююся, що гарний козел. Навіть дуже.

Та це не скасовує того факту, що козел ще та козляра!

Акаунт то є, і він точно належить батькові Олі, ось тільки останній допис виставлений десять місяців тому. Чорно-біла фотографія. Де Лерой стоїть біля дерева, про щось явно задумавшись...

"На випадок чергового тупого помутніння"

І дата. Дня народження мого батька. Той день, коли цей чоловік приніс у наш дім дорогий подарунок, а потім пішов, забравши з собою тишу, спогади й мене. Викреслив. Як непотрібну сцену з фільму.

Збіг? Яка ймовірність того, що це фото, і те, що сталося в той день, між собою не пов'язане?

Хотілося б надіятися, що логічного зв'язку зовсім не існує, в той час, як пальчики швиденько створюють нову сторінку в соцмережі. Знаходяться в інтернеті симпатичну дівчину, краса якої не нахабна, але водночас кидається в очі.

"По своєму прототипу шукала?"

Ти ж ніби мав звалити, чого досі тут трешся?

"Цікаво стало, в яку дупу ти вчергове влізеш. І наскільки глибокою вона буде цього разу."

На радість внутрішнього голосу продовжую творити симпатичний акаунт, який не залишить байдужим ні одного чоловіка, хто має традиційні цінності. І пишу, ледве стримуючи гул серця, яке барабанить як шалене, загрожуючи розбудити всіх новонароджених малюків. І мого Дениску в тому числі. Бо я пишу його біологічному батькові.

"Привіт. Вибач, що так фамільярно. Ми не знайомі. Але я б хотіла це виправити, якщо ти не проти. Твій профіль... якийсь справжній. Не часто так буває."

В нього є дівчина. Собака. Нове життя, віддалік від доньки. Навіщо щасливим людям у реальному житті відписувати у віртуальному світі?

Схоже, не настільки міцне підґрунтя в тих відносинах, якщо вже через кілька хвилин в полі "відповідь" починають блимати три крапки.

"Справжній? Це по чому ти визначила? Хоча, дай вгадаю, фіналістка сімнадцятого сезону екстрасенсів?"

Він. Сумнівів не залишається, навіть якщо їх взагалі не було. Нахабний. Самовпевнений. З почуттям гумору, котре може ранити. І ще одна притаманна риса - йому плювати, чи це когось образить.

"Здивуєшся, але в дечому маєш рацію. Прогнозую тобі світле майбутнє, якщо познайомишся з однією красивою, самотньою дівчиною."

Смс провокативне, після нього половина мужиків би злилася, злякавшись відповідальності. Та я то знаю кому пишу, тож навіть не дивуюся, коли через пару секунд строчиться відповідь.

"Все банально. Це все?"

Козел? Козляра! Навіть через екран мобільного може розгнівати! Пальці стискаються на гаджеті, а хочуть зімкнутися на горлі цього самозакоханого мужика!

"Було б банально, ти не відповів. Якщо відповів, отже, не банально. Виходить, що ти не відповідаєш за свої слова?"

Мовчання. Але я знаю — він читає. І зараз десь там, за екраном, горить.

"Не забагато ти на себе береш, дівчинко?"

Стримано. У смс. Та я ж то знаю, як палає одне місце в цьому мерзотника.

"Як раз, якщо ти не один з чергових хлопчиків, з вусиками під носом, які хочуть прилаштувати свого ховраха в теплу нірку."

Рука-обличчя. Чим я займаюся? Доросла жінка. Матір. І що я роблю? Листуюся з колишнім, від якого хотіла назавжди позбутися?

"Боїшся, що мій ховрах цю нірку розірве? Зливаєшся?"

Та ми — два чоботи-пара. І обидва в багні.

"Я? Зливаюся? Облиш, це не про мене. І судячи з усього, що ти досі тут, досі мені пишеш, то не настільки все й банально, як ти хотів видати?"

"Що ти хочеш?"

А і справді - що я хочу? Навіщо написала? І навіщо продовжую дріботіти пальцями по екрану мобільного?

"Зустрітися."

"Навіщо?"

Містер незайманий, чорти б побрали цього скромнягу.

"Ну, якщо ти зранку побрив свої зародиші вусиків, то маєш здогадуватися навіщо..."

Прочитав. Мовчить. Чи злякався? Пішов до своєї дівчини? До собаки? До спокійного життя без спогадів?

"Чи боїшся осуду від своєї дівчини?"

Гей-гей-гей, відмирай! Ти чого застигла, і навіть не дихаєш? Яка тобі різниця, чи має він дівчину, дружину, коханку, чи... Та очі впилися спочатку в "прочитано", а після витріщаюся на три крапочки, які починають вибивати чечітку...