Розділ 4

Я вже лаштувалася до сну, як у двері хтось тихенько постукав, а після, так само тихенько, їх прочинив, і через мить в невеликому отворі опинилося вже цілком знайоме обличчя.

- Доброго вечора, - аспірант кафедри акушерства. Мій постійний помічник. І просто дуже хороша людина. Станіслав Сергійович.

- Вітаю, - тож у мене вкотре за сьогоднішній день виникла посмішка. Аж зачастила. Аж моторошно стає. Чи, можливо, настав час білої смуги в моєму житті? Я її нарешті вистраждала?

- Можна? Не розбудив?

- Ні, проходьте, - так потішно спостерігати за цим хлопцем, котрий ще зовсім юнак, і не заріс шкаралупою, крізь яку чорта з два проб'єшся.

- Як почуваєтеся? Все гаразд? Можливо, збити подушку? Чи дати іншу ковдру?

Тут як тут, і готовий виконати будь-яку мою забаганку. Скажи я зараз, що хочу оселедець, та ще і тортик на десерт, хлопчина зі шкіри ген вилізе, але дістане це дивне замовлення.

- Ні, ні, дякую, все добре. Нічого не потрібно, але щиро дякую, що завітали.

А в голові проноситься думка, що ось так має виглядати справжній чоловік. Ось так виглядає турбота. І ось що значить підтримка! Майбутній дружині Станіслава дуже і дуже пощастить.

- Як ваша подруга? Добре поспілкувалися?

Здавалось, у палаті вмить засвітилися лампи теплого кольору — так мені стало легко від самої згадки про ту розмову. Проте з’явилося й здивування.

- Скажіть чесно, Станіслав Сергійович, моя подруга вам сподобалася? - З цієї причини цікавиться? Згодна, Оля ще та красуня, практичного кожного може зачарувати. Ось тільки такому як цей хлопець я б вибрала когось іншого. Не такого запального, не такого шаленого персонажа.

- Ні, звичайно, ні, - про що я казала. Я тільки припустила, а хлопчина вже зашарівся, що вже говорити про тісне спілкування з моєю запальничкою. - Ну, тобто, ваша подруга симпатична, навіть дуже симпатична. Але... не мій типаж. Та вона дуже симпатична.

- Я зрозуміла, - посміхаюся, а сама в душі радію. І вовчиця сита, і баранчик живий, нехай пробачить мені Сергій... - Зачекайте... А звідки ви знаєте, що це моя подруга? І що вона взагалі приходила?

- Якщо вам нічого не треба, то я тоді...

- Станіслав Сергійович! - Я навіть переоцінила цього аспіранта. Оля б зламала його психіку не в перші пару днів, а протягом години-другої, бо он вже милиться на вихід, варто було підловити. - Це ви набрали до моєї подруги?

Коли я ставала на облік в цій лікарні, то персонал запросив номер рідної, чи близької людини, яка в разі чого могла приймати за мене рішення. Якщо не дай Боже б щось трапилося непередбачуване. Я дала собі обіцянку самій впоратися з усіма викликами вагітності,  і її дотрималася, та в графі "контактна особа пацієнтки" вписала номер Олі. Бо вона була найближча після батьків. А їх я не хотіла шокувати. Вони б серцевий напад отримали, дізнавшись, що їхня донька знаходиться на останньому терміні вагітності. Страшно навіть уявити, яка була б реакція, у випадку погіршення ситуації. Ми б всі там втрьох впали без свідомості. А подруга молода. Немає проблем зі здоров'ям. Та і новина про мою вагітність її б, звичайно, здивувала, але не підкосила. Сьогодні я в цьому переконалася.

- Можна на "ти"? - Аспірант постояв пару секунд біля дверей, стиснувши ручку, про щось поміркував, а після все ж вирішив, що цій розмові бути. І бажано в більш довірливому стилі.

- Можна, - я і сама хотіла це пару разів запропонувати. Все ж ми плюс-мінус однолітки. Та все ж стрималася, бо хтозна, можливо, це робочий етикет, а я підставлю хлопця своєю пропозицію.

- Так, це я зробив. Це я подзвонив твоїй подрузі, - а що як він не просто так стояв там біля дверей, щось обдумуючи? Що як витягнув міні пузирчик з халата і хряпнув пару капель для хоробрості?

- Навіщо? Я ж не просила, - упустимо, що тепер мінус один камінь на душі. Мінус одна проблема. Та все ж... Поки жінка з логікою приймає це рішення, дівчинка всередині мене бунтує.

- Тобі стало легше після розмови з подругою? Тільки чесно, без вигадувань.

- Так, мені справді стало легше після розмови з Олею, але...

Він підійшов ближче, не лякаючи, але явно маючи що висловити. Освітлений збоку лампою нічного чергування, аспірант здавався старшим за свої двадцять із хвостиком.

- Це головне. Я не твій лікар. Я не твій друг. Я просто мимобіжна людина у твоєму житті, яка через пару днів з нього зникне назавжди. Але я бачу, коли іншій людині погано. І батьки мене так виховали, що якщо ти можеш допомогти цій людині, то дій. Не стій осторонь.

- Навіть якщо ця людина не просила про допомогу? - Бунтарка все не заспокоюється, хоч жінка починає втримувати її за руки й погрожувати, що одягне смиренну сорочку, якщо та не прикрутить свій запал

- Якби ця людина не мала відповідальності. Жила сама по собі. Сама по собі вирішуючи, куди їй плинути, і до якого берега приставати, то так, нехай би що хтіла те і робила. Та ти більше не сама, Вероніко. Ти маєш дитину. Тож розберися з минулим, якщо воно тебе тривожить. Відпусти. Або поверни, і дай другий шанс. Та не давай минулому впливати на твою дитину, якщо не впевнена, що це принесе користь в першу чергу твоєму сину.

Станіслав обернувся до дверей, лише додавши на прощання:

- Добраніч, Вероніко. Я своє сказав. А далі вибір за тобою.