Розділ 2

Чому все так болить? Де я? Хто я?

Барабан нагальних запитань запущений, і на кожен сектор хочеться знайти відповіді. Та щоб їх отримати, доводиться піддавати тілу ще більшому випробуванню, підіймаючи повіки так тяжко, ніби кожна з них важить тонну й будь-якої миті може роздавити мої очі.

Спочатку щось біле-біле. Стерильно біле, ніби тільки но випране і якщо принюхатися, то можна відчути запах прального порошку. А, це, якщо не помиляюся, в минулому житті називалося стелею.

Повертаю голову, втрачаючи таке враження всі сили на цей рух, і помічає жінку, посмішка якої така ж сліпучо біла як стеля над нами. 

"Це... сталося?"

Перейми. Крики. Метушня навколо. Хтось щось говорить. Хтось щось несе. Хтось мене везе. Все це слайдами виникає перед очима, ніби з дуже реалістичного сну, котрий закінчився буквально секунду тому й тому в пам'яті все максимально свіже.

- Все добре, ти молодчинка.

Голос жінки такий же приємний як і її посмішка. І навіть попри те, що я ще не відповіла на всі свої запитання, хвилювання дещо зменшується. Може, не все так кепсько, якщо поруч є хтось, хто так говорить. Хіба б жінка з такою доброю посмішкою брехала?

- Я...

Я померла, і кожне слово це ніби дар, котрий попросту не можна витрачати? Чи чому навіть говорити так тяжко?

- Дівчинко, ти народила. Все добре. У тебе хлопчик. Син. Уявляєш?

Судячи з усього, медсестра, на повну тішиться цій новині, а я її повною мірою усвідомлюю, потроху все розкладаючи на свої полички. І ніби вже розумію, що вона працівниця пологового відділення, це лікарня, а я народила... Хлопчик? Авжеж, син. Я про це давним-давно знаю, та в цю мить це гаряча новина, з пилу-жару.

- Принести тобі синочка?

Напевно, жінка не вперше бачить породіль в такому прибитому стані, тож її ні каплі не дивує, що я не відповідаю, лиш витріщаюся, не тямлячи до пуття, чого вона від мене хоче.

- Зачекай.

Добре, що ця людина сама бере все у свої руки, бо поки я б дозріла, то син відправився в перший клас.

Не можна малого зустрічати в такому розбитому стані. Потрібно зібратися. Продемонструвати, що я доросла, і він може розслабитися, повністю на мене поклавшись. А яке уявлення я дам дитині, ось так розкинувшись на ліжку, ніби мене паралічем розбило?

Знаю, дивна мотивація, враховуючи, що він на дев'яносто дев'ять і дев'ять відсотків спить, і нічого не побачить, та вона працює. Я змушую себе підтягнутися та присісти, обпершись на подушки. Тулуб протестує, але всупереч йому, я наче актриса, яка грає для єдиної дитини в залі. І якраз дуже вчасно займаю свою позицію на сцені, бо повертається медсестра, і на цей раз не сама, а з маленьким згорточком в руках.

Син?

- Ваш синок, - ніби відповідаючи на моє запитання, жінка вкотре посміхається, і акуратно вкладає мені в руки цю ковдрочку.

З якої виглядає манюсіньке личко, і ще менший носик. Ніби мініатюрний. Ручки такі крихітні, що боюся навіть повернути цей згорточок, щоб не дай Боже не заподіяти шкоди.

- Такий...маленький.

Виголошую дурню, але як по-іншому, коли я в якомусь дурмані. Ця крихітка, ця маленька дитинка - мій синок. Маленьке життя від мого життя. І від чоловіка з минулого. Попри те, як все закінчилося між нами, варто визнати - ми чудові пекарі. Таку симпатичну булочку випекли.

- Наразі вистачить, вам ще потрібно відпочити, - попереджає медсестра, акуратно, але водночас впевнено забираючи малого, від чого моє серце йокає, бо я вже вмикаюся, готова на всіх накинутися, лише б дитя захистити. - У вас ще буде дуже багато зустрічей. У вас ще все життя попереду.

Знаю. А також знаю, що кожного разу буде мало. Що я буду вдивлятися в ці риси обличчя, і все більше закохуватися. Я вже мовчу стосовно того, коли син відкриє очі, і вперше погляне на людину, яка стане для нього найголовнішою, як мінімум, на найближчі років п'ять. Цікаво, якого кольору вони в нього будуть?

Голубі? Як у мене. Чи карі? Як в нього... Зазвичай кажуть, та і я десять читала, що темніший колір домінує, поглинає світліший, виграючи цю боротьбу. Отже, син буде мати карі очі? Батька?

Від роздумів відвертає мобільний телефон, який так і лежить на комоді, де я його востаннє бачила. Якимось дивом встигла подзвонити до мами, спитати, як у них з батьком справи, і після внук ніби відчув, що можна висуватися на світ, дідусь з бабусею на нього очікують. Правда ще нічого не знаючи... Це ще теж буде випробування...

Та це все поступово. Як то говориться - step by step. Зараз головне відновитися, щоб з малим було все нормально, а далі... Далі буде далі. Не легко. З різноманітними випробуваннями, котрі доля буде щедро підкидати. Але ми впораємося. Я маю впоратися.

Відновитися? Може, ще спа-салони та медове обтирання замовиш? Голосно рже доля, вже даючи зрозуміти, що легко не буде.

Смс. Здавалося б, що такого. Ну, повідомлення і повідомлення, дай відповідь, або банально проігноруй. Та стосовно першого я не знаю що відповідати, а ігнорувати... а як це можна ігнорувати?

"Ти здуріла? Я все знаю! Шукай пояснення, чому ти так вчинила, все приховавши від мене, в іншому випадку я за себе не ручаюся..."