Розділ 1

Невже почалося?

Ні, це всього лише телефон. Всього лише вібрація. Але рука сама по собі спершу накрила цей чималий кавунчик, а вже після потягнулася до мобільного.

"Мама" - світиться на екрані, викликаючи іронічну посмішку на обличчі. Колись і моя дитина буде приймати виклик від "мами". Колись і я буду до неї набирати, переймаючись, чи все гаразд, чи вона поїла, чи ніхто не ображає.

- Слухаю, мамо, - а поки що я в палаті патології, очікую родів, які змінять моє життя на триста шістдесят градусів, подарувавши людину, яка буде найріднішою на всьому білому світі.

- Нікуся, не відволікаю? - Теплий, сповнений ніжності та любові голос лунає в динаміку, наштовхуючи мене на сльози. Я стала максимально сентиментальною з цією вагітністю. Чи то вже відкриваються емоції матері, ще до народження малечі, чи то через те, що я досі приховую від батьків своє "кругленьке" положення.

- Я на роботі, - вчергове брешу. Вчергове викручуюся. Як у випадку, коли рідні запрошували додому, бажаючи зустрітися. Чи коли самі пропонували приїхати до мене в місто, мотивуючи тим, що шалено сумують. І доводилося відмовляти. Попри те, що я сама безмежно за ними скучила. Бо животик вже не реально було приховати ні здоровезним светром, ні широким бомбером. Зараз хіба плащ-намет зможе впоратися з приховуванням очевидного.

- На якій з? В магазині?

- Ні, в залі, - хоч тут я кристально чиста з рідними. Переїхавши в інше місто, і влаштувавшись на заочне навчання в новий університет, я відразу кинулася шукати роботу. Мої старання увінчалися успіхом - тепер я працюю кожного дня. Точніше працювала, бо більше тягнути не було можливості, та і вагітність перетікала не найкращим чином, тож довелося звільнятися. Бо що продавець, що адміністратор це робота перехідна й ніхто не буде чекати, поки ти народиш, поки відновишся, а після ще і знайдеш того, хто буде сидіти з твоєю малечею. Нікого це не цікавить, це виключно твої проблеми

- Доню, давай ми будемо з татом тобі більше грошей відправляти, але піди хоча б з однієї роботи. Ти ж сама себе таким чином заженеш. А ти ще молоденька... в тебе ще все життя попереду.

- Мам, вибач, клієнти. Я передзвоню.

Доводиться завчасно закінчувати цю розмову, бо рідна розпочинає за старе, що ми вже десятки разів обговорювали, але що все одно болить батькам. Вони прекрасно бачать, як я зашиваюся на двох роботах, що навіть не маю часу з ними зустрітися, тож пропонують свою фінансову допомогу. Від якої я, до речі, не відмовлялася, приймаючи її, але не витрачаючи бездумно. Моя бездумність завершилася відразу, як я покинула рідне місто. І як мама сказала - "в тебе ще все життя попереду". Так, це правда, попереду, тільки з однією важливою поправкою - не тільки в мене, а і ще в однієї маленької людини, яка вже стукає своїми ніжками в мій животик, і яка заслуговує на все найкраще. І заради якої я пожертвую своїм теперішнім, заради нашого майбутнього.

- Привіт, дівчатка, - Артем, чоловік дівчинки, яка разом зі мною лежить в палаті, привітно вітається, тримаючи в руках два букети неймовірно красивих квітів. - Ви тут як? Ніко, тримай, це тобі, твої улюблені.

- Щиро дякую.

Знову! Знову я на межі розридатися, бо ось як має виглядати справжній чоловік. Як має виглядати підтримка. Бажання порадувати свою другу половинку. І мене. Яка для Артема взагалі ніхто, та якому ні каплі не жаль витрачених коштів, щоб я на мить усміхнулася. Відчула себе потрібною. Бо Аня в курсі, що у мене немає коханого, і поділилася цим секретом з чоловіком, а той не розгубився, усвідомивши, що для нього цей букет ніщо, а для мене гарний настрій. Для мене це дуже цінно. Враховуючи, що ми обидві маємо не найлегші вагітності.

- Ти як, люба? Все гаразд? Як там наша дівчинка? Капризує?

А в нас буде хлопчик. Таку б новину я повідомила своєму коханому... Споглядаючи за його реакцію, а враховуючи, що син для чоловіка це зачасту щастя, то...

- Ніко, ти куди? - Окликає Аня, коли я, поставивши букет у вазу, вирушаю до вхідних дверей.

- На вулицю, а ви поки тут погомоніть без зайвих вух, - підморгую дівчинці, а сама вирушаю у вбиральню. Бо все ж не втрималася. Сльози ринули відразу, варто було переступити поріг палати. Бурхливо. Гірко. Нестримно.

Чому? Це питання горіло в мокрих, червоних очах, як тільки я поглянула на своє відображення в дзеркалі.

Чому моя вагітність ніби безлюдний острів посеред галасливого світу?

Бо я його самотужки створила.

Чому?

Все просто. Щоб ніхто не зміг нагадати про нього. Ні найкраща подруга, яка являється його донькою. Ні рідні батьки, які досі не могли прийняти, що "така шикарна пара" розпалася. Ніхто не має нагадувати про чоловіка, від якого я скору народжу.

Чому?

Бо він розшматував мій світ, здерши "рожеві окуляри", і їх безжально розтоптавши. І я не можу допустити, щоб подібне повторилося з моєю дитиною...