Пролог

- О! Он ще одна аптека! - Ніколи б не подумала, що буду так радіти зеленому хресту на білому фоні, але в Денчика алергія, скоріш за все, на якихось з пральних засобів, і лікар виписав антигістамін. Котрого немає вже в п'ятьох аптеках поспіль. Таке враження, ніби у всіх миттєво розпочалася алергія реакція і все розмили під чисту.

- Мама! - Син прослідковує за моїм поглядом, швиденько все зіставляє докупи, і склавши ручки на грудях, набурмосившись, впевнено заявляє, - не.

Це слово разом з "мама" ледве не разом з'явилося в лексиконі мого малюка, заявивши про непростий характер хлопчика. Якого я безмежно люблю і все зроблю заради малого, щоб в нього було найкраще життя.

- Сонечко, обіцяю, ще сюди зайдемо і підемо додому, обіцяю.

- Не, - непохитний. І зараз вже ніякі вмовляння не врятують. Та злитися на дитину немає ніяких приводів, бо я вже сама задовбалася бігати по цих аптеках, випитуючи ці ліки. Просто я усвідомлюю, що в житті є крім "хочу", ще і "треба", дитині це поки що тяжко донести.

- Ніко, та ми тебе тут зачекаємо, ти біжи й не переймайся.

Оля помічає, що можлива істерика не за горами, маленький, але впертий чоловічок буде стояти на своєму, тому пропонує варіант, коли можна обійтися без ексцесів.

- Ти впевнена? - Попри події з минулого, попри певні непорозуміння, Оля залишилася моєю найкращою подругою, на яку я можу покластися, практично не переймаючись за те, що вона допоможе.

- Абсолютно, - присідає поруч Денчика, опиняючись на рівні очей малого, щоб таким чином продемонструвати, що вона спілкується з ним як з собою рівним. Як з дорослим, по-дорослому ставлячи запитання, - складеш мені компанію, чемпіоне? Зачекаємо на маму тут, поки вона сходить в аптеку?

- Так, - син тут же охоче погоджується, хапаючи дівчину за руку і я вже бачу напрямок, куди він збирається її відвести. На дитячий майданчик, де бавляться інші діти, і малий хоче вписатися в цю компанію. І зовсім не в компанію тітки в білому халаті, серед незрозумілих скляночок, баночок і різноколірних упаковочок.

Оля встигає на мить розвернутися в мою сторону, приклавши вказівний палець до великого, демонструючи, що все під її контролем, і я спокійно можу зайнятися покупками.

А це йому тільки два, а він вже демонструє свій характер. Що буде коли стукне шість? Денчик навідріз відмовиться йти в лікарню, як справжній чоловік заявивши, що це все для слабаків, і в нього нічого не болить? Цього слід очікувати? До цього варто готуватися?

- Доброго дня, - можливо, син ще зміниться. А, можливо, в моєму житті й в житті дитини з'явиться справжній чоловік, який стане для сина прикладом і якого він буде беззаперечно слухатися. Бо батько. Авторитет. Старший друг. - Підкажіть, будь ласка, а ви маєте ось такі ліки?

Простягаю папірець, на якому алерголог написав назву сиропу, і ледве не верещу від радості, коли продавчиня ствердно відповідає, а вже через пару хвилин ці ліки опиняються в моїх руках, і страждання у вигляді безлічі аптек на сьогодні закінчуються.

Треба малого вкласти спати й трішки відсвяткувати з Олею її приїзд. Вона всього на два дні приїхала, в паузі між здачею екзаменів, тож не можна дарма втрачати часу. Зараз по дорозі десь зайдемо в магазин, купимо якоїсь нарізки, і до нарізки, і додому, до рідної хати.

Та ще ніколи плани так швидко не змінювалися, як це сталося сьогодні, адже варто було вийти з аптеки, як я застигла як вкопана. Мої ноги ніби пустили коріння, міцно врісши в асфальт.

Подруга досі тримала мого сина за руку, але тепер вже з однією відмінністю - навпроти них стояв чоловік, і, судячи з усього, щось активно розповідав Олі, час від часу поглядаючи на Денчика.

- Не може бути...

Прошепотіла я, щоб самій собі довести, що я в реальності, а це все гра уяви, яка розігралася, оскільки в гості завітала подруга, і сама по собі привезла ті спогади з минулого, які ще досі десь крутилися на моїй підсвідомості. Ще досі десь глибоко сиділи всередині мене.

- Чому ти мовчала? Чому нічого не сказала?

Ні, ну ні, не може таке бути, ну ні... І чим більше я заперечувала, тим ближче підходила, невпевненим, повільним кроком, ніби даючи час звикнутися з цією шаленою думкою.

- Що не сказала?

Чоловік був розвернутий до мене спиною, в той час, як Оля з Деном здивованими поглядами поглядали на нього, не тямлячи, чому він до них причепився.

- Що у мене є внук!

Внук? Який ще...

- Бо це не твій внук, про що ти таке кажеш?

Німа сцена, адже чоловік дивиться на Олю, та, своєю чергою, ошелешено на нього витріщається, і я, ніби в кінотеатрі, слідкую за цим всім дійством, взагалі не розумію, що це за кіно й чого тут слід очікувати.

- Мамо!

І тільки Денчику ці дорослі розбірки набридли, він виривається від подруги й мчить в мою сторону, швидко добираючись, і вже опиняючись на моїх руках, потребуючи підтримки.

- Все гаразд, сонечко, все добре, не бійся, - і я та, хто може цю підтримку малому забезпечити. Я та, хто його захистить.

Наприклад, від ось цієї людини, яка розвертається на сто вісімдесят, відсікаючи всі сумніви.

- Мамо?

І я та, хто має захистити сина від цього чоловіка, який колись став мої першим, використавши, обтерши ноги, і пішовши далі по своєму життю, навіть не підозрюючи, що став батьком...