Розділ 41

— Мамо, я люблю Аню, — твердо сказав Сергій, дивлячись прямо в очі Лідії Анатоліївні. — І більше ніколи не дозволю, щоб хтось, навіть ти, вирішував за мене, що для мене правильно, а що ні. Вона — моя дівчина. І я бачу в ній свою майбутню дружину.

Мати мовчала кілька секунд, ніби обдумуючи кожне його слово. Її погляд пом’якшав, а в глибині очей промайнуло щось схоже на втому й водночас полегшення.

— Я давно чекала, щоб ти так заговорив, — тихо відповіла вона. — Ти став чоловіком. Раніше ти більше слухав усіх довкола, ніж самого себе. А зараз я бачу — це не примха, не захоплення. Це серйозно.

Сергій мовчки кивнув. Лідія Анатоліївна ледь усміхнулась, хоча на мить у її очах блиснула волога.

— Добре, синку. Я почула тебе.

Кілька годин потому двері кабінету Ані відчинилися, й на порозі з’явилася Лідія Анатоліївна. Аня підвела голову від документів і здивовано застигла.

— Добрий день, Аню, — жінка зайшла спокійно, з гідністю, але в її голосі вже не було тієї зверхності, до якої Аня звикла. — Я не займу багато часу.

Аня мовчки кивнула, намагаючись зрозуміти, чого чекати.

— Я хочу вибачитися, — почала Лідія Анатоліївна рівним голосом. — Перед тобою. За все, що наговорила. За образи. За те, що лізла туди, куди мене ніхто не кликав. Я була неправа.

Аня кліпнула очима, не вірячи, що чує це від жінки, яка ще недавно дивилась на неї з таким осудом.

— Я бачила, як мій син змінився, — продовжила Лідія Анатоліївна. — Я спостерігала за ним останні пів року й зрозуміла: він став іншим. Дорослим. Відповідальним. І в цьому є твоя заслуга. Якщо ви вирішите бути разом — я більше не стоятиму на заваді. Навпаки, я вас підтримаю.

Аня все ще мовчала. Вона сиділа, дивилася на жінку, й серце билося так швидко, ніби зараз вискочить.

— Я щиро перепрошую, — підсумувала Лідія Анатоліївна. — Більше не заважатиму.

Вона піднялась, чемно попрощалась і вийшла з кабінету, лишивши Аню з відчуттям, ніби під ногами щойно похитнулася земля.