Розділ 37

Суботнього ранку Аня прокинулася від дзвінка. Артем чекає біля підʼїзду.

Коли вони виїхали з міста, дорога розгорталася стрічкою серед полів. Осінь фарбувала їх у мідно-золоті тони, сонце лагідно пробивалося крізь легку імлу. Артем вів машину впевнено, але не квапливо, кидав на Аню короткі теплі погляди.

— Гарно сьогодні, правда? — мовив він, коли вони виїхали на узлісся.

— Так… — Аня посміхнулася, дивлячись у вікно. — Немов картина.

— Шкода, що фотоапарат не взяв. Ти б вийшла чудовою моделлю на такому фоні.

Аня тихо засміялася, але в той же момент у пам’яті спливло, як колись Сергій фотографував її на телефон біля річки. Вона тоді сердито махала руками, а він жартома казав, що вона «не просто дівчина, а його муза».

Від цієї згадки серце болісно стислося.

Комплекс, куди вони приїхали, зустрів їх запахом свіжої кави й легким шумом фонтанів. Це було заміське місце відпочинку з рестораном, критим басейном і спа-зоною. Атмосфера спокою огортала з перших кроків.

Артем чемно відсунув для неї стілець у ресторані, замовив легкий сніданок. Він говорив про справи спокійно, без напруження, більше цікавився її думками.

— Ти завжди маєш свою точку зору, — сказав він, коли Аня щось емоційно пояснювала про робочий проєкт. — Це захоплює.

— Та іноді це тільки проблеми приносить, — знизала плечима вона.

— Тоді я допомагатиму, щоб ці проблеми тебе не зачіпали, — відповів Артем з ледь помітною усмішкою.

Ці слова прозвучали надто правильно. Аня відчула, як тепло розливається всередині. Але знову — той самий біль: Сергій теж колись обіцяв, що «завжди прикриє». Обіцяв… і зник.

Вони пройшлися алеями комплексу, потім сиділи біля озера, слухали, як качки розрізають воду. Артем час від часу жартував, легко торкався її руки, коли допомагав спуститися з кам’яних сходинок. Його залицяння не були різкими — радше делікатні, уважні.

Аня намагалася віддатися цій легкості, сміялася з його історій. Але варто було їй замовкнути, як думки знову зрадницьки поверталися до Сергія: його голос, його жарти, його гарячі суперечки з нею.

Вона сама себе ловила на тому, що порівнює. Артем — ніжний, турботливий, впевнений. Сергій — пристрасний, непередбачуваний, з бурею в серці. І ця буря досі жила в ній.

Ввечері, коли вони поверталися назад, Артем кинув погляд на неї й тихо мовив:

— Ти знаєш, мені поруч із тобою дуже спокійно. Ніби все стає на місця.

Аня усміхнулася, але в грудях защеміло. Бо її «спокій» завжди асоціювався не з Сергієм. І хоч вона сиділа поряд з Артемом, у думках її очі знову шукали іншого.