Розділ 34

Сергій вийшов із зали засідань похмурий, але з новим вогнем у очах. Боліло всередині, розривало від безсилля, але сидіти й чекати він більше не міг. Артем. Це ім’я не давало йому спокою. Хто він такий? Чому раптом опинився поряд з Анею?

Увечері, замість спортзалу, Сергій сів за ноутбук. Його пальці нервово бігали клавіатурою. Він знаходив профілі в соцмережах, старі фотографії, пости колег з їхньої фірми. Артем усюди виглядав надто правильним: посмішка, краватка, чемні підписи під фото.

— Занадто ідеальний, — пробурмотів Сергій, примружуючись. — А значить, щось точно приховує.

Наступного дня він, ніби випадково, затримався біля їхнього офісу. Побачив, як Аня вийшла разом з Артемом на обід. Вони сміялися, Артем щось їй розповідав, а вона дивилася на нього так легко, як колись… на нього.

Сергій стиснув зуби. Усередині піднялася хвиля злості й відчаю.

Пізніше він почав питати знайомих у ділових колах. Про Артема говорили добре: амбітний, розумний, перспективний. Але Сергій вловлював у голосах людей щось недомовлене. Мовляв, «хлопець уміє домовлятися», «він завжди знаходить вихід», «любить бути в центрі уваги».

— Значить, не такий уже й безгрішний, — міркував Сергій, повертаючись додому. — Тонкий гравець. Але й я не гірший.

Уперше за довгий час він відчув, що має мету. Забути Аню не виходило. Тож залишалося одне — повернути її.

А для цього спершу треба знати, з ким маєш справу.

Сергій зранку довго крутив у голові план. Просто сидіти й ревнувати він більше не міг. Йому потрібно було глянути Артему в очі. Не в офісі, не здалеку, а віч-на-віч.

Випадок випав швидше, ніж він думав. Після роботи Сергій зайшов у новий ресторан, де часто збиралися ділові кола міста. І — немов доля спеціально підсунула — за одним із столиків він побачив Артема. Той сидів не сам: поряд була Аня. Вони сміялися, Аня виглядала розслабленою, щасливою.

Сергій зціпив кулаки, але внутрішньо усміхнувся: ідеальний момент.

Він зробив вигляд, що просто проходить повз, і «випадково» зупинився біля їхнього столика.

— О, Аня! — привітався він, нахиливши голову. — Я навіть не очікував тебе тут зустріти.

Аня насторожено стиснула серветку в руках.

— Сергію… Добрий вечір.

Артем підвівся галантно, простягнув руку:

— Артем. Колега Ані. Ви знайом здаєтьсяі?Бачились на презентації.

Сергій потиснув руку трохи міцніше, ніж варто було, і не відвів погляду.

— Можна й так сказати, — крижаним голосом відповів він.

— Приєднаєшся? — Артем зробив жест до стільця, наче перевіряючи його реакцію.

Сергій сів, замовив келих вина і, ніби мимохідь, почав:

— Цікаво, Артеме, ти давно в агенстві?

— Майже рік, — спокійно відповів той. — Але вже маю кілька великих угод.

— Амбітний, — кивнув Сергій, усміхаючись куточком губ. — Такі хлопці, як ти, швидко піднімаються. Але… — він зробив паузу й подивився прямо в очі Артему, — часто й швидко падають.

Аня різко втрутилася:

— Сергію, досить!

Артем лише усміхнувся, відсунувши келих убік:

— Ну, якщо впаду — значить, було варто ризикувати. Без ризику нема результату.

Їхні погляди знову зустрілися — два хижаки, які оцінюють один одного.

Аня відчула, як напруга між ними буквально висить у повітрі, і знервовано прошепотіла:

— Я не хочу цього цирку, зрозуміли?

Сергій кивнув, відкинувшись на спинку стільця.

— Тоді, може, я просто побажаю вам приємного вечора, — холодно промовив він і піднявся. — Але ми ще зустрінемося, Артеме.

— Без сумніву, — спокійно відповів той.

Сергій пішов, але всередині кипів. Він чітко відчув — Артем не та проста «ідеальна картинка». І він збирається це довести.