Розділ 22

Сергій

Чотири дні. Ненависні повільні чотири дні. Наче вічність. Я намагався вирвати з голови її образ, але чим більше намагався, тим сильніше думки повертались до Ані.

Мамин дзвінок того дня — мов ляпас. Її слова про те, що Аня на моїй квартирі мало не гола ходила, нагримала на маму, ще й, буцімто, виштовхала її зі словами «забирайся геть». Я тоді аж стиснув кулаки. Кров закипіла. Набрав Аню — не бере слухавку. Примчався до квартири — її немає. Тільки розкидані речі, порожнеча. Ключів нема. Телефону теж.

А що за театр вона влаштовувала? «Не прийму твій телефон», «не візьму ключі», вся така горда, скромна… А тепер ось — залишила гармидер і пішла, ще й маму принизила. Як я міг повестись на цю провінціалку? — питав себе знов і знов.

Хотів забути її хоч на хвилину. Подумав: може, нове захоплення відволіче. Сів у машину, поїхав у клуб.

Але там теж — все дратувало. Гучна музика різала вуха, натовп, дівчата з порожніми очима на танцполі. Як мені раніше могло це подобатися? Тепер все здавалось чужим, дешевим.

Я вже хотів іти, аж раптом — щось надто знайоме промайнуло серед світла і тіней. Зупинився. І побачив її. Аня. Її ледь не волоком вів якийсь хлопець, майже тримаючи під руки. І в ту ж мить я впізнав його — Стас.

Не пам’ятаю, як опинився поруч. Крок — і я вже біля них.

— Відпусти її, — мій голос був різким і холодним.

Стас зиркнув, на обличчі — лукава посмішка.

— А то що? Ти ж уже награвся. Поділись з друзями, чи ти раптом вирішив, що вона тобі не байдуже?

— Не байдуже, — прорізав крізь зуби.

Стас на мить вагався, а потім з удаваною легкістю відпустив Аню прямо мені в руки.

— На, тримай. Поділюсь. Йди грайся, — засміявся, але в сміху чулась злість

Вона була майже без свідомості, голова хилиталась, а я лише сильніше притиснув її до себе.

— Йди з моїх очей, — тихо, але з такою злобою, що сам здивувався власному голосу. — І щоб я більше тебе не бачив. Ми не друзі, Стас.

Його обличчя скривилося, та він відійшов. Я ж підхопив Аню на руки й виніс із клубу.