Розділ 20

Сергій не давав про себе знати. Аня ловила кожен звук у коридорі, прислухалася до дзвінка телефону, перевіряла повідомлення по кілька разів на день — марно. Його не було. Не прийшов ні того вечора, ні наступного. І вже навіть не відписав на її коротке: «Ти де?»

Вона сиділа на дивані, обійнявши коліна, і відчувала, як у грудях щось ніби відкололось, відпало важким уламком. Сама винна, дурна провінційна дівчина, яка повірила, що може бути важливою для такого чоловіка, як він. Сергій дав їй ті ключі, залишив телефон у квартирі — і все це тепер виглядало як театральний жест, не більше. Докази «довіри», які насправді нічого не значили.

«Він просто награвався… хотів, щоб я повірила, що ми разом. А тепер зник, бо йому набридло. Це я винна, що дозволила собі розслабитися, що втратила голову від його рук, його голосу, його очей. Я ж знала, що він досвідчений, що він уміє маніпулювати. Знала — і все одно пішла за ним, як остання наївна дурепа…»

Їй раптом згадалися слова матері Сергія — той холодний погляд, натяк на те, що вона чужа, непотрібна в його світі. І Аня не могла позбутися думки: а може, це він сам навмисне направив свою матір? Щоб вона показала їй її місце. Щоб вона, маленька «провінційна Аня», нарешті зрозуміла, що до нього їй не дотягнутися.

Гірка образа роз’їдала душу. Вона картала себе за слабкість, за те, що дозволила Сергію увійти так глибоко в її серце, що кожна хвилина без нього тепер перетворювалася на муку.

Їй хотілося закричати, знищити всі його речі, що лишилися, і водночас — чекати, що ось-ось він відчинить двері, посміхнеться й скаже, що все було непорозумінням.

Але двері мовчали.

Аня стиснула кулаки й раптом зрозуміла, що в її житті тепер є до болю проста правда: Сергій більше не з нею. І вона мусить навчитися жити з цим.