Розділ 19

Квартира завмерла у тиші, коли за Сергієм зачинилися двері. Він поспішав на роботу, але перед тим тричі повторив:

— Аню, будь ласка, не виходь нікуди. Зачекай мене. Я ввечері швидко повернусь. Добре?

Він навіть залишив їй запасні ключі, поклавши їх на стіл так, ніби вони мали тримати її тут.

— Сергію, — всміхнулася вона, поправляючи його комір, — у мене купа планів. Я не з тих, хто може цілий день просидіти в чотирьох стінах. Побачимо.

Він ще раз благально глянув, але мусив бігти. І ось тепер Аня лишилася одна.

Порожня квартира здавалася ще більшою й гучнішою у своїй тиші. Дівчина повільно пройшлася коридором, відчуваючи запах його парфумів, які все ще висіли у повітрі, потім рушила в душ. Гаряча вода розслабляла, вона заплющила очі й дала волю думкам.

Раптом різкий звук — дзвінок у двері.

Спочатку один раз. Потім ще. І ще. І ось уже безперестанку, настирливо, різко.

Аня, вся мокра, схопила рушник, обгорнулася й босоніж побігла коридором. Серце калатало, вона відчувала себе беззахисною.

— Хто там?.. — запитала невпевнено, але у відповідь була тільки нова черга дзвінків.

Дівчина відчинила двері.

На порозі стояла жінка. Виглядала вона солідно й водночас холодно. Очі ковзнули по Ані зверху донизу — з мокрим волоссям, босоніж, у рушнику. В її погляді не було ні здивування, ні співчуття — лише оцінка.

— Хто ви? — першою запитала Аня, відчувши дивний холод у грудях.

— Це я маю питати, — жінка говорила рівно й гостро. — Хто ви і що робите в цій квартирі?

Аня на мить підняла підборіддя, відповідаючи таким самим холодним тоном:

— Я могла б теж запитати, хто ви і з якої причини так безцеремонно вривалися в чуже життя.

Жінка хмикнула. Її губи злегка стиснулися, і вона видихнула одне-єдине речення, від якого в Ані похололо всередині:

— Я мама Сергія. І вам краще швиденько одягнутися й ми поговоримо.

Аня здивовано кліпнула очима, щоки запалали, і вона тільки встигла прошепотіти:

— Вибачте… — та хутко зникла у кімнаті.

Сором пік її зсередини. Вона ніколи ще не почувалася настільки приниженою. Серце калатало — що ж тепер подумає про неї його мама? «Застала мене в одному рушнику… Господи, яке жахливе враження», — картала вона себе, натягуючи одяг поспіхом.

Щойно вийшла до вітальні, як почула холодний голос:

— Ану йди-но сюди.

Жінка стояла з непохитним виглядом, дивилася гостро й відсторонено.

— Не знаю, хто ти і знати не хочу. Але тобі не місце біля мого сина. Збирай свої речі і йди геть.

Аня відчула, як щось стисло горло. Вона хотіла було відповісти, але вчасно стримала гордість. Лише винувато прошепотіла:

— Пробачте…

Та в її голосі вчувалася тремтлива гідність. Вона не стала сперечатись — мовчки залишила телефон і ключі на столі та вийшла з квартири.

Дорога додому здавалася безкінечною. У своїй кімнаті вона нарешті дала волю емоціям — сльози котилися рікою, стискаючи груди. Вона довго схлипувала, доки знесилення не притисло її до подушки, й сон забрав біль.