Розділ 18

Аня прокинулась пізніше, ніж завжди. Сон був таким глибоким, що навіть власна звичка вставати на світанку здалася зрадницею. Ледь розплющивши очі, вона відчула щось незвичне: в кімнаті пахло не ранковою прохолодою, а свіжою кавою і чимось солодким, щойно з духовки.

Двері відчинилися, і Сергій увійшов з підносом у руках. На ньому — дві чашки кави, тарілка з круасанами, а ще маленький букетик квітів.

— Доброго ранку, сплюхо, — всміхнувся він, обережно ставлячи піднос на тумбочку. — Сподіваюся, вчора я тебе не надто виснажив?

Аня піднялась на лікті, поправила волосся й одразу ж засміялась:

— Так, пане лицарю, це натяк, що я вже стара й не витримую твого темпу?

— Це натяк, що ти нарешті відпочила, — підморгнув він і, ніби чарівник із рукава, дістав букет. — І тримай, це — офіційна компенсація за вчорашній вечір.

Аня взяла квіти, притиснула до обличчя і вдихнула аромат.

— О, оце вже мені подобається. Офіційно приймаю компенсацію.

— Це ще не все, — Сергій знову простягнув руку, цього разу — з подарунковим пакетом. — Тепер не відмовишся.

— Сергію… — вже з підозрою протягнула вона, — ти що там, знову якусь дурницю вигадав?

— Відкривай.

Аня розв’язала стрічку, відгорнула кришку й завмерла: усередині лежав блискучий новенький телефон.

— Ти з глузду з’їхав? — вона вирячила очі. — Навіщо мені це?

— Щоб я міг тобі дзвонити, коли захочу, — спокійно відповів він. — І щоб ти могла набрати мене, якщо знову вирішиш піти вночі блукати містом.

— Ти серйозно? — Аня склала руки на грудях. — Який телефон? Це занадто.

— Квіти ж ти не відмовилась взяти? — хитро нагадав він.

— Квіти — святе! — заявила вона, махнувши букетом, ніби прапором. — А телефон… ну… він красивий, але…

— Ніяких “але”. — Сергій узяв у неї коробку, відкрив і дістав телефон. — Домовимось так: він у тебе лишається. Якщо не користуватимешся — сам заберу.

— І що я маю з ним робити?

— Бути на зв’язку. — Він швидко натискав екран, щось вводив. — Все, перший контакт уже є.

Аня взяла телефон, подивилась і розсміялася.

— “Сергій — головний бос”. Ти що, з глузду з’їхав?

— Я жартував, — він забрав у неї апарат, щось виправив і показав знову.

Аня прочитала й почервоніла: “Сергій ❤️”.

— Ти взагалі нормальний?

— Абсолютно. — Він нахилився ближче й тихо додав: — Ти ж моя. І я хочу, щоб ти це пам’ятала навіть тоді, коли просто дивишся на екран.

Аня зітхнула, намагаючись не видати посмішку, що сама рвалася на губи.

— Добре. Але знай: як тільки він мені не сподобається — я віддам його назад.

— Тоді я подумаю, чим тебе підкупити далі, — хмикнув Сергій, вручаючи їй каву. — Бо ти явно жінка, яку без квітів і подарунків утримати складно.

— А ще без кави, — додала Аня, роблячи ковток. — Бо після таких ранків я можу й справді звикнути.

Хитрий усміх Сергія був відповіддю на всі її жарти: він справді хотів, щоб вона звикла.