Розділ 17

Аня.

Перша близькість із Сергієм… я навіть не уявляла, що так може бути. Легко, ніжно, водночас шалено і до тремтіння в колінах. Це було занадто добре, аби бути правдою. Зранку, коли прокинулась у його обіймах, була щасливою. Справжньо. Але я швидко нагадала собі: треба тримати голову холодною. Реальність така, що хлопці, як Сергій, не зациклюються на провінційних дівчатах на кшталт мене.

Я намагалась не згадувати ту ніч. Та думки все одно поверталися.

Вранці, як тільки зайшла додому, подзвонила мама. Вона розповідала, як завжди, про всякі свої дрібниці: що сусідка насінням поділилась, що кіт знову роздер штори. Я слухала й одночасно збиралась на роботу. Коли вмивалась, підперла телефон плечем, а він раз — і вислизнув просто в умивальник, з головою у воду.

Натискала, сушила — марно. Мертвий.

«От щасливиця…» — тільки й подумала з гірким сміхом.

На кухні зустріла Альону, сусідку. Вона саме пила чай і гортала телефон.

— Ти чого така? — підняла очі.

— Телефон утопила. — Я скривилась.

— О, це святе діло, — хмикнула. — Є один майстер біля твоєї роботи, золоті руки. Дам номер.

— Дякую, виручаєш.

— Ага, а ти потім винна мені каву.

Я засміялась, кивнула й побігла.

Спочатку — до ремонтника. Потім — бігом на роботу. Запізнилась. Попередити ж не змогла. Як на зло, управляюча з самого ранку вже в магазині. Побачила мене й одразу взялась вичитувати, навіть не спитала причини.

«Так, день почався шикарно», — подумала я.

Клієнти — один вередливіший за іншого. Управляюча теж не відставала: то протерти стелажі, то переставити сукні з жакетами, то навести лад у підсобці. У мене вже й голова гуділа.

А коли вона знову накинулась на мене в залі — мовляв, сукні неправильно викладені, — я раптом відчула чийсь погляд. Сильний, пильний. Обернулась — і зустріла очі Сергія.

Мене ніби струмом пробило. Серце підскочило, і навіть крики керівниці вмить стали такими далекими, неважливими. Він ішов до мене, і все всередині кричало: «Обійми його! Притулись!». Але я зупинила себе. Ні. Не можна. Ми з ним із різних світів.

Він сказав, що чекатиме мене після роботи. Я тільки знизала плечима. «Ну чекай, а я через службовий вихід утечу».

Так і зробила. Вислизнула тихо, думала — все. Він же не з тих, хто бігає за дівчатами.

Але помилилась. Він таки знайшов мене на бульварі. Стояв, усміхався, наче давно чекав саме тут. І знову тягнув до себе в квартиру. Я й не зрозуміла, як погодилась.

Він говорить, щоб я переїхала до нього. А я… Я в душі хочу цього. Дуже хочу. Але мій розум кричить «ні» і будує стіну. Я намагаюсь тримати холодність, аби не видати себе.

А потім ми знову лежали в ліжку, щасливі, переплетені одне з одним.

— Тобі на скільки на роботу? — питає він.

— Завтра вихідна.

— Чудово. То ти завтра не втечеш? — дивиться мені прямо в очі, так серйозно, що в грудях защеміло.

— Не втечу, — відповіла я зі сміхом.

— А чому ти так робила? — не відпускає.

Я не скажу ж йому, що боюсь того незручного ранку, коли прокидаєшся й не знаєш, як поводитися. Тож тільки жартую, мовляв, мала причини.

— Не втікай більше, я серйозно, — каже він тихо, але так, що мурашки біжать по шкірі.