Розділ 14

Аня заснула в обіймах Сергія. Її голова зручно вмостилась у заглибині його плеча, а руки обіймали його торс, ніби вона боялася відпустити навіть уві сні. Його тепло огортало її, мов м’яка ковдра, і в грудях було тихо, спокійно. Його рівне, глибоке дихання в нічній тиші здавалося їй ритмом, під який хотілося засинати завжди.

Прокинулась вона під ранок — у кімнаті було ще напівтемно, а крізь вікно пробивалося лише перше холодне світло. Вона повільно відкрила очі, і на її губах з’явилася м’яка усмішка: Сергій спав зовсім поруч, нахилившись обличчям до неї. Так близько, що можна було відчути його тепло, навіть не торкаючись.

«Прям як тоді на віллі…» — згадка з’явилася раптово. Тільки тоді він був для неї чужим, майже незнайомим… А зараз — такий рідний, такий свій, що навіть страшно уявити, як це знову залишитися без нього.

Вона тихенько, щоб не розбудити, вибралася з його обіймів. Вдяглася швидко, намагаючись не зчиняти шуму, і вже за хвилину вийшла з кімнати, тихо причинивши двері. Викликала таксі — і поїхала додому.

Сергій прокинувся пізніше. Перше, що він помітив — холодне місце поруч. Його рука машинально потягнулася вбік, але там було лише зім’ятий край простирадла.

— Знову втікла… — майнула думка, і неприємний холод прокотився по спині.

Він стиснув щелепи, злосно ковтаючи розчарування.

«Чорт, проспав. Мала ж розбудити… Рання пташка, блін.»

Він обняв подушку, на якій вона спала, й відразу впіймав її аромат — ніжний, але впізнаваний. Вдихнув глибше, і в голові миттєво закрутилися картинки з минулої ночі, від яких серце почало битися швидше.

«Я з’їжджаю з глузду від неї. І коли вона поруч, і коли її нема — однаково…»

Раптом думка вдарила, як постріл:

— Стоп! Я ж головне їй не сказав…

Він схопив телефон і натиснув на її контакт. Один дзвінок — тиша. Другий — знову нічого. На восьмому вже почав закипати.

— Ну що ж ти, мала, так зі мною граєшся?..

Одягнувся на ходу й поїхав на роботу. Знайшов Лізу.

— Чого твоя подруга слухавку не бере, коли їй дзвонять? — тихо, але з гнівом у голосі.

Ліза спершу розгубилася, але швидко оговталася, дістала свій телефон і набрала Аню. Та не відповіла і на її дзвінок.

— Зараз, я знаю, що робити, — Ліза набрала інший номер і ввімкнула гучний зв’язок.

— Альон, привіт. Ти не знаєш, чому до Ані не додзвонитись? У неї все нормально?

— Привіт. Та вона зранку телефон скупала — у воду впав, коли вмивалася. Каже, віднесе в ремонт.

— Зрозуміло. А де вона сьогодні працює?

— У центральному магазині на Хрещатику, до сьомої.

— Ну що, почув? — Ліза глянула на нього.

— Поняв… І вибач, що наїхав.

— А що, закохався? — насмішливо підкинула вона.

Він глянув так, що в її очах зник усміх.

— Поняла. Пішла я…

Ввечері Сергій стояв перед вітриною магазину. За склом — вона. Стояла з сукнею в руках, щось пояснювала клієнтці, її голос не чути, але рухи… такі плавні, легкі. Потім — раптово підняла погляд і подивилася прямо на нього. Між ними було скло, але він відчув цей погляд у кожній клітині.

Коли вона провела клієнтку, він увійшов.

— Привіт, — крокнув до неї, але вона відсторонилася.

— Привіт. Я на роботі. Тут камери.

— І що? — ледь стримав роздратування, але швидко збив тон. — Що з телефоном?

— В ремонті. Завтра заберу.

— До котрої працюєш?

— Ще дві години.

— Добре. Чекатиму.

Дві години минули. Потім ще пів. Її не було. Вже майже дратуючись, він поїхав у напрямку її дому — і побачив її. Вона йшла алеєю між деревами, їла морозиво. Сонце вже сіло, світло ліхтарів грало на її волоссі. На світлофорі переходе дорогу. Підʼїзджаю ближче до тротуару.

Зупиняюсь, опустив вікно. Вона здивовано глянула, потім підійшла й сіла в машину.

— Я забула, що ти мене чекаєш… Вибач, я запрацювалась, — сказала з тією щирістю, яка розтоплювала будь-який лід у ньому.

Він посміхнувся, але з легким викликом у голосі промовив:

—Годі, йди сюди… Щоб я тебе простив, маєш мене поцілувати.