Розділ 12

Аня.

Минуло два дні. Сергій — від нього жодного дзвінка, жодного повідомлення. Ліза теж мовчала. Лише раз подзвонила, цікавилася, що трапилося на віллі тієї ночі, чи все гаразд. Добра вона, хоча й надокучлива.

Я сказала, що ми просто спали на одному ліжку, одягнені, з Сергієм. Лізка пирхнула — мовляв, не вірить і вважає мене занудою. Ну, хай так. Мені байдуже, що вона думає.

Я намагалася забути про Сергія. І добре, що він не дає про себе знати — так швидше вивітриться з голови. Але… міг би й подзвонити.

І все одно, як не відганяй, а в пам’яті знову й знову з’являється його обличчя, голос, запах, дотики…

Стоп. Годі. Не думай про нього.

Завтра вихідний. Нарешті висплюся.

Прокинулася від безперервного дзвону телефону. Сонно потягнулася до нього, глянувши на екран: Сергій. Вперто ігнорую. Не буду брати трубку. Нехай іде собі…

На сьомий дзвінок у кімнату влітає Альона, моя сусідка:

— Ти що, здуріла? У мене вже голова пухне! Тобі дзвонять без кінця. Хоч звук вимкни, щоб не чути! — гримнула вона, але сміялася.

Двері за нею зачинилися. І знову — дзвінок. Сергій.

— Алло, — сонним голосом.

— Привіт. Ти що, спиш? Дванадцята година дня! — сміється.

— У мене вихідний. Я хотіла виспатися.

— Ань, вийди. Я біля твого під’їзду. Чекаю.

— Я не можу.

— Чому?

— Я тільки прокинулась.

— То й що? Виходь.

— А що трапилось?

— Вийдеш — побачиш.

— А якщо не вийду? — я мимоволі засміялася… і раптом усвідомила, що заграю з ним. Стоп. Що я роблю?

Я прочистила горло, взяла себе в руки:

— Сергій, я не вийду. У мене інші плани. І ти в них не входиш. — і поклала слухавку.

Телефон знову завібрував. Ім’я на екрані — Сергій. Я вже хотіла проігнорувати, але натиснула “прийняти”.

— Так, або ти виходиш зараз, або я підіймусь до тебе, і тоді начувайся, — його голос був низьким і хрипким, з ледь прихованою загрозою. — Твій гарний задок буде червоним, і я буду з тобою гратися стільки, скільки захочу. Ти ж цього хочеш?

Я хмикнула, усміхнувшись сама до себе:

— Ага, щас… — і відклала телефон.

Через кілька секунд знову дзвінок.

— Я зрозумів, ти мазохістка, — його тон став глузливим, але теплим. — Чекай на дзвінок у двері. І не думай, що замок мене зупинить.

— Дай мені двадцять хвилин, я хоча б одягнусь, — засміялася я, дивлячись на свою піжаму.

— Добре. Але рівно двадцять. Не вийдеш — чекай гостя.

Я вийшла через двадцять п’ять. На мені була легка сукня, що м’яко обіймала талію. Волосся розсипалося по плечах, ще вологе після душу. Сонний погляд і тиха хода — я, мабуть, виглядала, як людина, яку вирвали з теплого ліжка.

Біля під’їзду стояло авто. Сергій, помітивши мене, відчинив дверцята, подав руку. Його пальці теплі, хватка впевнена. Я відчула, як щоки трохи запалали від його погляду.

— Хотів побачити тебе такою зранку на віллі, — сказав він, коли я сіла. — Чому втекла?

Я тільки знизала плечима, відводячи очі.

Він не пояснював, куди ми їдемо. Просто їхав, мовчав, але я відчувала, як його погляд ковзає по мені. Ми зупинилися біля новобудови. Знову рука в руці, ліфт, тиша.

І раптом — він вперся долонями в стіни ліфта, обрамляючи моє обличчя. Його очі були так близько, що я бачила власне відображення в зіницях. Він поцілував — спочатку обережно, майже боязко. Потім— вже глибше нестримно. Ще один поцілунок— і я відчула, як підлога ніби зникає під ногами.

Дзижчання ліфта повернуло нас у реальність, але лише на мить. Він знову взяв мене за руку й повів у квартиру. Двері зачинилися, і ми кинулися один до одного. Серце калатало так, що я майже не чула власних думок.

Я відчула, як він знімає з мене сукню — повільно, наче смакуючи кожен сантиметр шкіри. Його погляд — гарячий, майже голодний. Я провела руками по його спині, відчуваючи, як напружені м’язи рухаються під пальцями.

Коли він зупинився, щоб подивитися на мене, я не відчула страху. Лише дивне, приємне тремтіння й упевненість, що ми обоє цього хочемо.

Ми впали на ліжко, і світ зник — залишилися лише його дотики, мій подих і відчуття, що зараз я нікуди не втечу.