Розділ 8

Вони піднялися до спальні, але не зайшли всередину — замість цього Сергій відчинив широкі двері на балкон. Це була не просто тераса, а справжній маленький майданчик : м’який диванчик, плетене крісло-гойдалка і вид на нічний Дніпро. Місяць висів так низько, що здавалось — можна доторкнутися рукою. Його світло малювало срібну доріжку, яка тягнулася просто до їхнього балкону, перериваючись легкими хвилями.

Вони сіли на диванчику, притихли. Мовчали довго, просто дивилися на воду. Здавалося, навіть вітер боявся зашурхотіти, аби не зруйнувати цю тишу.

— Про що думаєш? — тихо спитав Сергій, не відводячи погляду від річки.

— Що хочу спати… але боюся заснути прямо тут, — відповіла Аня ледь чутно.

— Чому? — він трохи повернувся до неї.

Вона витримала паузу, а потім серйозно, майже пошепки сказала:

— Бо я… дуже гучно хроплю.

Вони обоє не витримали — пирснули від сміху, і напруження зникло.

— Тоді тобі точно не можна засинати, — підхопив Сергій жартівливо, — бо я розповім усім твій секрет.

— А в тебе є якісь незручні звички? — спитала Аня, і відразу прикусила язик: «Нащо цікавлюся? Ще подумає, що він мені цікавий…»

Він підняв брову, розтягнув у посмішці:

— Я теж гучно соплю. І… іноді розмовляю уві сні.

— О, я чула про таке! Кажуть, якщо людині уві сні ставити питання, можна отримати чесну відповідь, — пожвавилась вона.

— І що б ти запитала? — він нахилив голову, вдивляючись у неї.

— Не знаю… Можливо, щось особисте.

— Наприклад?

— Можливо, чому ти причепився до мене? Бачиш же, що я до тебе не тягнусь, — сказала Аня з напівусмішкою.

— Та ні, я бачу, що таки тягнешся, — відповів він уже впевнено. — І я відчуваю, що мене тягне до тебе. От скажи… чому ти прийшла на кухню, коли всі спали? Шукала мене?

— Я хотіла води, — пирснула Аня. — І взагалі думала, що ти пішов додому.

— І що, навіть не засмутилася, що я зник?

Він дивився їй прямо в очі. Погляд був настільки уважним, що Аня на мить розгубилася.

— Ні, не засмутилась. Навпаки — видихнула і заспокоїлась, — сказала вона спочатку тихо, але під кінець уже впевнено. І швидко відвернулась, щоб він не помітив, як калатає серце.

Він тільки посміхнувся:

— Ну ти й брехушка…

Сергій помітив, як вона обхопила себе руками.

— Змерзла? — запитав і, не чекаючи відповіді, підсунувся ближче. — Не бійся, не буду приставати. Бачу, замерзла — обійму, щоб зігріти. Не хочу, щоб ти стала льодянкою.

Він обійняв її. Тепло його рук і ритм серця чомусь діяли, як колискова. Аня навіть не помітила, як повіки почали злипатися.

Востаннє вона відчула, як його пальці м’яко торкаються її плеча… і провалилась у сон.

Сергій сидів ще кілька хвилин, дивлячись на місячну доріжку, а потім обережно підняв її на руки. Вона щось пробурмотіла і трохи пручалася уві сні, але він тримав її міцно — як дитину.

Переніс до кімнати, вклав на ліжко, а потім… ліг поруч,  щоб тримати її в теплі. І так вони заснули — в обіймах один одного, під тихий шепіт нічного Дніпра.