Розділ 7

— Ну й Вадим, — зітхнула Ліза, вмостившись поряд на ліжку. — Влаштував мені істеричку просто через ніч без мене.

— Ви ж живете разом? — перепитала Аня, повернувшись на бік.

— Три роки. І знаєш, що найсмішніше? Ми іноді не бачимося днями, а тут раптом — не витримує! Ха! — Ліза засміялась.

— Любов, — з іронією додала Аня.

Дівчата сміялись, перемовлялись, шепотіли дурниці, згадували студентські історії — знову, як колись у гуртожитку. Здавалось, час повернувся назад. Або просто трохи зупинився, щоби дати їм віддихнути. Але тривало це недовго.

Раптом двері розчинились і в кімнату зайшов Вадим — босий, розкуйовджений і… з розпачем у голосі.

— Ліз, я серйозно… Я не можу так. Ти мені потрібна. Я не засну без тебе. Зовсім.

— Вадим, ну… — Ліза поглянула на Аню, ніби шукаючи підтримки.

— І що, кожного разу так буде? — буркнула Аня, піднявшись на лікті.

— Я просто… звик. Я не можу. Я ж не заважаю?

Аня зітхнула й махнула рукою:

— Йди вже, забирай свою половинку. А я тут… посплю надіюсь ніхто ж більше не припреться. Сергій наприклад.

— Дякую! Сергій десь пішов, може додому поїхав. —  Вадим простягнув руку до Лізи.

— Це любов, — театрально прокоментувала Аня, коли двері зачинились за парочкою.

В кімнаті стало тихо. Незвично тихо. Аня зітхнула, лягла зручніше, але сон не йшов. Спекотно. Мокре волосся ще досі не висохло повністю. А серце… ну, воно іноді нагадувало, що сьогодні було занадто багато дивних моментів. Вона прислухалась до себе, відчула що навіть засмучена що Сергій зник. Потім видихнула, це й ще краще.

«Води б…» — подумала вона й тихенько встала.

Темнота не лякала — вона майже навпомацки пройшла до сходів. Світло вирішила не вмикати — навіщо будити когось. Спустилась обережно, крок за кроком. Пам’ятала, що у холодильнику була пляшка води. Відкрила дверцята — всередині засвітилось біле світло, і Аня потягнулась за пляшкою.

Зробила ковток… ще один. Холодна, приємна, свіжа.

Аж раптом — той самий відчутний момент, коли розумієш, що ти не одна. Наче хтось позаду… або збоку… повітря змінилось. Аня застигла, пляшка в руці, серце в грудях закалатало сильніше, ніж після падіння в басейн.

Вона повільно озирнулась.

У тіні, за спинкою дивану, хтось сидів.

— Не хвилюйся, це лише я, — пролунав тихий голос Сергія.

Він піднявся з дивану. У світлі холодильника видно було, як футболка трохи липне до нього після душу, а волосся — ще трохи вологе. Він виглядав… занадто добре для ночі.

— Чого не спиш? — запитала вона, намагаючись говорити рівно.

— Не заснув. А ти?

— Води хотіла.

— І як? Допомогло?

— Ще не знаю, — буркнула Аня, закриваючи холодильник.

Настала темрява. Повна. Очі ще не встигли звикнути, але вона відчула, що Сергій наблизився. Голос його знову став серйозним, приглушеним, із тією самою м’якістю, що вразила її раніше біля басейну.

— Я не хотів тебе лякати. Просто… сидів тут. Думаю.

— Про що?

— Про тебе, — відповів він чесно.

Аня знітилась. В темряві він був ближче, ніж вона очікувала. Від нього йшло тепло.

— Послухай, Ань… Може, підемо поговоримо? Не тут. Там, на балкончику на другому поверсі, є крісла, затишно. Обіцяю — без дурниць.

Вона мовчала кілька секунд. А потім сказала:

— Добре. Але тільки говорити. І не довго.  Бо ще раз полізеш цілуватись — отримаєш ще один ляпас.. 

— Домовились, — тихо засміявся Сергій.

Вони рушили сходами нагору.