6

Я знала про те, що в машині не зручно та й речі всякі там лежали. Покрутившись без сну, вирішила пожаліти Сергія і піти покликати його. Підійшовши до автомобіля побачила, як хлопець скрутився на сидінні у не зручній позі та дрімав. Я постукала у вікно.

-Сергію, відкрий.

Хлопець підскочив і відчинив дверцята.

-Що сталось, Лізо?

-Сергію, пішли в намет там місця більше і лягти можна нормально. Тільки спальник забери.

-Мені і тут добре.

-Пішли, будь ласка.

Сергій вийшов із машини, взяв спальний мішок, зачинив двері  пішов за мною.

Вже влаштувавшись у наметі він кинув коротке "дякую" і заснув.

Мені не спалося. Я довго думала, в основному над словами Ліни. Невже й справді я не вмію радіти? Адже люди бачать мене постійно в такому настрої.. Ближче до ранку мені вдалося задрімати. Прокинулась від звуку зливи. Глянула - поруч Сергія не було. Хотіла визирнути надвір, але тут хлопець зайшов.

-Ти прокинулась?Тут чай у термосі. Добре, що намет не промокає.

-Дякую за чай. Ти намочився?

-Ні, дощовик узяв з собою. Нам доведеться затриматись доки дощ не пройде і можна буде виїхати.

-Це надовго?

-Я не знаю. Сподіваюся, що ні.

Сергій подав мені чай і закутав у ковдру.

-Холодно? - запитав він, гладячи по спині.

-Трохи. Будеш чай?

-Так, зараз і собі наллю.

Ми сиділи мовчки. Не знаю скільки минуло часу, як мене почало трясти.

-Ти замерзла? - запитав хлопець, підсідаючи поруч, - хоч би не захворіла.

Дощ не припинявся і я реально почала замерзати.

-Лізо, тільки не гнівайся, але так буде краще. Давай я ляжу у свій спальник, а ти до мене спиною і вкриємося ковдрою. Буде набагато тепліше. А там, якщо дощ не вщухне, викликатимемо допомогу, бо дороги розмило.

-Давай спробуємо.

Ми лягли, він обійняв мене і вкрив. Мені справді стало тепліше і я заснула. Прокинулась від того, що відчула дихання біля скроні.

-Сергію, ти спиш?

-Ні

-Дощ перестав?

-Так

-Може спробуємо виїхати?

-Гена зателефонував до Віталіка, щоб він забрав вас, а я спробую виїхати машиною.

-Тоді треба вставати.

-Лежи, йому їхати години три.

Я лежала в обіймах хлопця і мені було тепло та легко. Сергій розповідав мені на вухо якісь історії про свої пригоди, а я лежала і посміхалась.

-Почекай, дрова підкину, - Марина підійшла до каміна, - я не зрозуміла, ти прямо з малознайомим хлопцем в обійми?

-По -перше, він не малознайомий, ми товаришуємо з ним з першого курсу, а по -друге, так реально було тепліше. Та я що, мала вибір? Треба було мерзнути і труситись?

-Ну гаразд, не сердься, продовжуй.

Я так захопилась розповіддю хлопця, що й не помітила, як він поцілував мене. Спочатку  у скроню, потім за вухом, потім у шию. І саме в цей момент у намет заглянув Віталій.

-Хлопці, я приїхав.

Я схопилася і різко сіла. Сергій трохи зніяковів і почав збирати речі. Віталій глянув на мене, посмішка сповзла з обличчя і очі видали жаль.

Чи здалося мені?

-Я чекаю на вас, збирайтеся.

Чоловік вийшов. Треба було взяти себе в руки  і почати  збиратись. Поки я розміщувала речі в рюкзаки, хлопці зібрали намети і завантажили все в мікроавтобус , що прибув на допомогу.

Ми всі сіли, а Сергій залишився, щоб забрати свою машину. Гена теж вирішив приєднатись, щоб не залишати товариша самого.

Всю дорогу ми їхали мовчки. Ліна спочатку щось намагалась говорити, але зрозуміла, що старання марні. Ніхто не мав настрою.

Що то було? Ревнощі? Не може бути. Чого б це?