Розділ 13.

Чесно кажучи, перебувати в кабінеті вахтерки мені хочеться найменше. Настрій і так нижче плінтуса. Про що вона вирішила сьогодні мені повідомити? Що мене виставляють на вулицю прямо сьогодні? Зараз? Цієї ж секунди? Якщо чесно, то я була готова побачити свої речі в її кабінеті, але дякувати Богові цього не сталося.

- Якщо ви хочете дізнатися як справи з пошуком житла, то я все ще знаходжуся в пошуку, - кажу все це не найвеселішим тоном. Можливо, їй хоч соромно стане, що вона мене на вулицю викидає?

- Подруга твоя то з'їхала вже давно, - хмикає жінка і мені хочеться відразу розвернутися і вийти з її кабінету. Якщо мене покликали для того, щоб насміхатися, то бути клоуном я сьогодні не в настрої.

- Так, того ж дня, уявляєте? - Пропускаю повз вуха, що сусідку назвали подругою, це було зроблено спеціально, щоб мене зачепити чи спровокувати на якусь реакцію.

- Жвава дівка виявилася, - Ірина Степанівна посміхається, а я досі не розумію причини мого перебування тут.

- Я не така спритна, сьогодні поїду кімнату дивитися, - тонко натякаю на те, що часу тут прохолоджуватися у мене немає.

- Загалом з варіантами не густо? - Жінка знімає окуляри та потерши очі, відкладає їх стомлено убік.

- З тією сумою, яку я готова витратити на житло, не густо. Але варіанти є, я обов'язково щось знайду, - говорю чітко і з розставлюванням. Благати більше я не буду, досить і того разу, коли я мало не розплакалася в цьому кабінеті. Мене тоді ніхто не пошкодував і зараз не стане.

- І звідки ви тільки такі беретеся? Усі нещасні, без грошей, безглузді. - Починає голосити жінка, а в мене всередині все спалахує від злості. Їй не було на кому пар спустити? Для цього вона мене покликала? Щоб вдосталь познущатися? Сказати яка я немічна та проблемна?

- Вже дуже скоро я перестану вам муляти очі, не переживайте, - видаю крізь зуби й в цей момент вахтерка дивиться на мене так, ніби я в її особистій квартирі весь цей час жила, і жодного разу їй не заплатила, а тільки сніданками годувала.

- Скажи, Мальцева, я погано до тебе весь цей ставилася?

Я навіть трохи гублюся від такого питання. Навіщо воно таке взагалі потрібне?

- Я не розумію... - Говорити прямо не хочеться, бо є шанс, що мене справді в шию сьогодні з гуртожитку виженуть. Не відповідати також не можна. І що робити? Посміхатися і говорити, що ця жінка була добра до мене як ніколи? Що всі її образливі фрази на мою адресу я пропускала повз вуха? Усі її натяки на те, що мене за блатом сюди заселили, не розуміла? Адже вона щоразу натякала на те, що я тут живу незаслужено.

- Настільки знахабніла, що в деканат на мене поскаржилася?! - Ірина Степанівна підвищує голос, і каже абсолютну нісенітницю. Я навіть рота відкриваю від несподіванки. Готова була почути все що завгодно, але точно не це.

- Я нікуди не ходила, - з мене вилітає миттєво. Що вона взагалі несе?

- Не ходила вона! Хочеш сказати, що у тебе захисники з'явилися? Отже, ходила і скаржилася на мене по всіх поверхах!

Від кожного її нового слова я червонію все сильніше. Я ніколи нікому не скаржилася, чому ця жінка постійно мене в чомусь звинувачує?

- Нікому я не скаржилася! І мені набридли ці постійні необґрунтовані звинувачення! - Я говорю це емоційніше, ніж планувала, само собою якось виходить. Я зараз настільки заведена, що можу закричати. Я не мушу все це терпіти!

- Дивися яка ніжна. Набридло їй! Тож вирішила діяти за спиною? Скарги катати?

- Я не розумію про що ви говорите!

- Сьогодні вранці мене викликали у твій деканат, як першокласницю там відчитали. З твоєї милості!

- Може, ви ще когось з гуртожитку виселити вирішили? - Запитально брови підіймаю, на що обличчя вахтерки стає буро-червоного кольору.

- Про тебе йшлося, невдячна! Пішла нажалілася, щоб тебе не те щоб не виганяли, а ще й окрему кімнату виділили?!

Тепер я стою і просто ляскаю віями, не можу зрозуміти - жінка навсправжки говорить або час швидку викликати. Вигляд у неї звичайно не найкращий.
- Я не буду більше повторювати одне й те саме! - Говорю у відповідь і прямую на вихід, як мені в спину летить:

- Ключ від нової кімнати забери на вахті! Бракувало, щоб мене ще звільнили через те, що я тобі ключ не віддала!

Стискаю пальцями ручку дверей і різко смикаю на себе. Усередині все вирує від злості. Думка про те, що мене не те, що не вигнали, а ще й нову кімнату виділили, ніяк не поміщається в голові. Але у скронях пульсує лише одне прізвище. Єдиний хто міг це зробити – Демидов.

***

Через три години я стою на порозі нової кімнати. Сказати, що я в шоку, нічого не сказати. Вахтерка, зважаючи на все, не хотіла мене більше бачити й тому кімнату мені показувала інша жінка. Не буду брехати, що такий розклад речей мене влаштовував набагато більше.

- Це точно моя? - Озираюсь на всі боки й дивлюся на жінку. Запитань стільки, що я навіть не знаю з якого першого почати.

- Так, ця кімната тепер рахується за тобою. - Ніна Сергіївна киває і, залишивши ключ на столику, виходить з моєї нової кімнати.

Ця кімната більше приблизно рази в три моєї старої, тому що знаходиться між поверхами. У нас всі подібні кімнати великі й зазвичай виділяють студентам з дітьми. Молодятам. Я навіть не могла подумати, що можуть виділити таку кімнату. Що ж Демидов сказав у деканаті, що там стали настільки щедрими?

Перший мій порив це схопити телефон і написати повідомлення з подякою чоловікові. Але потім я згадую ранкову розмову з його дружиною, їхню сварку, і вирішую, що не варто ставати ще більшим розбратом у їхніх стосунках. Але є одне питання, яке мене не залишає - якщо його дружина проти, чому тоді він так сильно наполягав на мені? Чи не простіше було знайти дівчину через яку б у них не було проблем? Демидов начебто став на принцип. Я пам'ятала його слова у клініці під час першої зустрічі. Або я, або його дружина народжуватиме сама.

Проходжу далі кімнатою й оглядаюся. Минулого місяця між нашим та нижнім поверхом звільнилася подібна кімната і дві сімейні пари буквально побилися через неї, бо заселити могли лише когось одного. Я пам'ятаю, якої величини були пакети з подарунками для вахтерки, щоб хоч трохи заволодіти її розташуванням. І тепер чудово розумію чому ті парочки так билися за кімнату.