Розділ 12.

Я навіть не знаю, що відповідати на слова жінки. Виправдовуватися? Бити себе в груди й говорити, що я не стояла навколішки під їхнім будинком і не просила? А чи є у цьому сенс? Найголовніше, що Мішці допоможуть, лікар уже погодився його прийняти й сестра поїхала з племінником до столиці. Те, що Демидову я дратую, було зрозуміло ще після першої зустрічі, вона цього не приховувала. Чи є сенс намагатися стати краще в її очах? Напевно, ні.

Від неприємної розмови мене рятує те, що у сумочці жінки починає дзвонити телефон. Я відвертаюсь убік, щоб не підслуховувати. Голова досі крутиться і мене нудить, я б дуже хотіла встати та піти, але боюся, що можу знепритомніти. Тому я сама того не бажаючи підслуховую чужу розмову.

- Ні, я казала, що буду зайнята! – Роздратовано каже Ангеліна Ігорівна.

- І що тепер?! Я у клініці!

- Так, я це робитиму, бо люблю чоловіка! - Останню фразу вона вимовляє тихіше, мою щоку обпалює її погляд, а потім жінка встає з канапи й відходь убік.

- Якого біса тобі потрібно?!

– Я добре тебе зрозуміла!

- Ні, я вирішила!

- Навіщо ти мені дзвониш?! Чого хочеш досягти?!

- Передумав?! А ти не думав, що мені вже на це начхати?!

Починаю частіше дихати, такі слова вже чую дуже погано. Мені справді стає гірше і це лякає. Мене обдає несильним вітром і за звуками голосу жінки я розумію, що це вона промайнула повз мене. Здається, на вихід.

– Демидови! - Новий голос, який змушує мене підняти голову. Переді мною стоїть дівчина у білому халаті.

– Що? - Перепитую.

- Демидови? - Вона знову перепитує.

- А... так, для Демидових... - Ледве повертаю язик. Вона ж питала про те, для кого я буду сурогатною матір'ю?

Дівчина просить мене пройти до кабінету, я абияк підводжуся і йду за нею.

Сідаю на гінекологічне крісло. Знову перевірка? Запитати щось не виходить. Прикриваю очі та намагаюся відновити дихання, якоїсь миті я просто, здається, відімкнуся від реальності.

Приходжу в себе кілька разів, не зовсім через це розумію скільки часу провела в цьому кабінеті. Дівчина мене про щось запитує. Я відповідаю однозначно, у пам'яті дуже погано відкладаються питання.

– Готово. Завтра вам потрібно буде під'їхати до клініки, щоб провести тест на запліднення.

Від слів лікаря я приходжу до тями.

- Вже все? - Не зовсім розумію, як так швидко все могло статися. Я думала, що в мене є щонайменше кілька днів.

- Так, процедура не триває багато часу.

Я все ще в шоку. У такому стані виходжу з кабінету, прямую до кабінету Світлани Юріївни. Досі не усвідомлюю до кінця, що вже все, всі процедури завершилися і, можливо, на цей момент я вже можу бути вагітною.

Світлана Юріївна розмовляє телефоном, коли я заходжу до її кабінету. Варто жінці побачити мене, як вона усуває від вуха телефон і дивиться на мене.

- Все добре? - Лікар проходить поглядом по моєму обличчю.

- Так, сказали, що я можу йти додому. Завтра під'їхати до клініки та...

- Так, - Світлана Юріївна киває, - завтра після обіду тебе чекатиму. Пробач, у мене важлива розмова.

Киваю та виходжу з кабінету. Заходжу в вбиральню та відкривши кран з водою, занурюю долоні у прохолодну воду, зачерпую трохи води та вмиваю обличчя. Мій стан складно назвати добрим, але стало краще, ніж після здачі крові.

Коли виходжу з клініки, шукаю машину Демидова, але її немає на стоянці клініки. Вони вже поїхали?

Повільно плетуся у бік зупинки, мені потрібно якнайшвидше дістатися до гуртожитку. Завтра важливий семінар, до якого потрібно підготуватися. І ще потрібно з'їздити на кілька адрес, які я знайшла. Ніхто не скасовував того, що вже скоро мені доведеться з'їхати з гуртожитку, тому потрібно дивитися кімнати, які наразі здаються. Так, нехай умови не такі добрі, як хотілося б, але це все ж таки дах над головою. Звичайно, на крайній випадок є варіант з нашою з сестрою квартирою. Ось тільки варто мені про це подумати, як мене тут же пересмикує. Знову нічні кошмари та жахливі спогади? Ні, краще поїхати подивитися ті варіанти кімнат, які я підшукала.

Я встигаю ще на останню пару після всіх процедур у клініці. Мій стан стає трохи кращим, але слабкість я відчуваю все одно. Після пар йду в буфет і роблю те, що дозволяю собі вкрай рідко - купую велику булочку та чашку чаю. Зазвичай я заощаджую, бо за ці гроші можна купити цілу пачку чаю та пити його майже місяць.

Інна дзвонить буквально відразу ж, як я відкушую великий шматок булки. Начебто відчуває, що сьогодні я зробила щось, що повністю змінить моє життя. Сестра говорить про те, що їх справді чекали в клініці. Мишку вже поклали до палати, завтра буде повне обстеження та візьмуть аналізи, після цього вже призначать операцію.

- Це ж просто чудово, - на моїх очах з'являються сльози, бо в мене вийшло, я все зробила недарма.

- Лія, - Інна ніби відійшла кудись убік і почала говорити тихіше, - я була в тій квартирі, яку надав твій знайомий.

Сильніше стискаю телефон пальцями. Голос сестри не віщує нічого доброго. Вона щось запідозрила?

- І що з нею? Вона погана? - Хоча я чудово розумію, що поганою квартира бути не може.

- Ні, швидше навпаки, вона надто... надто...

- Інно, найголовніше зараз думати про Мишка, щоб найближчим часом призначили операцію і щоб вона пройшла добре. - Я змінюю небезпечну тему, бо точно не налаштована зараз давати відповіді на запитання сестри. Так, операція та житло це все не просто так. Сестра вже нічого не змінить.

- Ліє, у тебе щось з цим чоловіком? - Перед тим, як поставити це питання, сестра кілька секунд важко дихала у слухавку.

- Йому просто треба було засвітитися у благодійній справі, вважай, що ми вчасно підвернулися під руку. - Уникаю відповіді, не знаю, коли буду готова повідомити сестру всю правду. Напевно, потрібно буде до неї поїхати після операції Мишка і як тільки моє становище це дозволятиме і все обговорити віч-на-віч. Перед операцією я точно не стану їй про все повідомляти.