Розділ 10.

Сиджу у себе в кімнаті й дивлюся в одну точку. Я не знаю скільки часу, але на вулиці вже стемніло і в кімнаті теж дуже темно. Я не знаю, скільки годин тому повернулася з клініки. Я не знаю нічого. Немає сил ні на що. Я не можу змусити себе навіть підвестися зі стільця.

Перед очима та сама картина. Бліде обличчя Мишка. Те, як він лежить на лікарняному ліжку і не приходить до тями. Сестра, яка вбивається біля ліжка сина. Серце обливається кров'ю. На це було нестерпно дивитись. Мене ніби розривало від емоцій щоразу. Вбивало, а потім знову відроджувало і так по новій.

- Не можна, - видаю тихо і змушую себе встати з ліжка. Думки ніби ураган накидаються на мене, і голова тріщить від їхнього натиску. Я стільки часу просиділа знерухомлено і без жодних думок та емоцій, що зараз вони накидаються на мене з такою швидкістю, що мене навіть хитає в сторони, - не можна нічого не робити.

Я кидаюся до сумки. Телефон. Мені потрібен телефон.

- Чорт, та де ж він?! - Переривши всю сумку, не можу знайти чортовий телефон. Його там просто немає.

Я починаю сердитися. Мені здається, що якщо не подзвонити зараз, то я проґавлю шанс. Тільки зараз можна щось вирішити, виправити, змінити перебіг подій.

- Та де він? - Кричу і жбурляю сумку в стіну.

Мій стан жахливий. Я загнана у кут. Здається, що вже немає жодного порятунку і лише маленька надія жевріє ледве-ледве. Надія, за яку я зараз готова вхопитись і руками, і ногами.

Знаходжу телефон на тому самому ліжку, на якому я сиділа стільки часу. Точно, мені ж дзвонила сестра, переживала, чи дісталася я до гуртожитку. З голови повністю вилетіло.

Відкриваю список контактів, шукаю номер лікаря. Тремтячим пальцем натискаю на потрібний контакт і притискаю телефон до вуха. З кожним новим гудком моє серце починає битися частіше. Я страшенно переживаю і хвилююся. А якщо вона не відповість? А що, коли Демидови вже знайшли зговірливішу дівчину? Що, якщо вони взагалі передумали зі мною зв'язуватися?

Світлана Юріївна не відповідає на мій дзвінок. Виявляється, я не була готова до такого результату. Губи починають тремтіти, а коліна підгинаються. Я не утримую рівновагу й осідаю на підлогу. З очей котяться сльози. Це все, так? Кінець?

За кілька секунд я встигаю змиритися з безвихіддю, як у моїй руці вібрує телефон. Розтерши сльози по щоках, я дивлюся на екран телефону. Світлана Юріївна. Вона мені передзвонює. Руки починають тремтіти ще сильніше.

- Доброго вечора, Світлано Юріївно, - випалюю як відразу приймаю виклик.

- Доброго вечора, Ліє, у тебе все добре? Голос дивний. - У голосі жінки чується занепокоєння і я вкотре переймаюся до неї симпатією.

- Не зовсім, сьогодні племінника забрали до лікарні, я тільки нещодавно повернулася додому. Світлана Юріївна, ви не могли б передати Демидовим, що я згодна?

Світлана Юріївна мовчить, мені навіть здається, що наш виклик роз'єднали. Я відсторонюю від вуха телефон і дивлюся на екран. Ні, виклик продовжується.

- Добре, Ліє, я зараз їм передам твої слова, - нарешті вимовляє жінка.

- Світлано Юріївно, тільки в мене одне прохання...

Коли я закінчую розмову з лікарем, мені стає трохи краще. Надія, яка здавалася такою маленькою і десь була дуже далеко, стала ближчою. Я бачу її трохи виразніше.

Стискаю кулаки, починаю міряти кроками кімнату. Заснути сьогодні я точно не зможу, не на таких емоціях.

Мій телефон оживає знову через хвилин сорок, коли я вже, мабуть, находила по кімнаті безліч кроків. Я кидаюся до телефону, сподіваюся побачити на екрані номер Світлани Юріївни, але бачу лише незнайомий номер. Його немає в моєму записнику. Серце в грудях починає битися частіше. А раптом це з лікарні? Лікар? Раптом Мішці погіршало?

- Так, - все-таки тисну на кнопку і приймаю виклик. Стук серця оглушує і б'є по скронях.

- Доброго вечора, Ліє, - від звуку знайомого голосу підкошуються коліна.

- Доброго вечора, Артеме Юрійовичу, - видаю на видиху. Я очікувала, що мені може зателефонувати його дружина, але аж ніяк не сам Демидов.

- Лія, я буду біля твого гуртожитку за пів години, ти зможеш до мене спуститися?

- Так, звичайно, але я...

- До зустрічі, Ліє.

***

Чи могла я собі уявити, що сидітиму в машині Демидова? Ні, я не настільки смілива у своїх фантазіях. А зараз я сиджу в його машини й заламую до болю пальці, бо дуже переживаю.

- Лія, ви знаєте з сестрою лікаря, який зможе зробити потрібну операцію? - Чоловік одразу починає говорити про справу.

- Сестра зв'язувалася з лікарем, він обіцяв, що поставить нас у чергу якнайшвидше, але в нього розписані по секундах і...

- Я зрозумів, - чоловік тарабанить пальцями по керму, від чого змушує перевести мій погляд на кермо.

Я зараз у дуже пригніченому стані. Ніколи не любила невизначеність, а зараз у мене все перебуває у підвішеному стані. Я не знаю, що і як буде. Чи можу я розв'язати проблему. Чи погодиться Демидов та його дружина. Адже, судячи з усього, я проблемна дівчина.

Про діагноз Мишка чоловік запитав ще на самому початку. Нахмурився і кілька секунд сидів мовчки, тепер ставить запитання про операцію. Навіщо йому це все?

- У якій лікарні лежить дитина? Твоя сестра з ним?

Від таких питань у мене розплющуються очі. Я точно не очікувала, що буде такий допит. Не те щоб мені було що приховувати, але навіщо йому все це? Хоче переконатися, що я не брешу? Перевірити все?

- Так, сестра з племінником, третя лікарня.

- Добре, - сказавши це, Демидов просто заводить машину і через секунду вона рушає з місця.

- Ви хочете переконатися, що я не брешу? - Вимовляю охриплим голосом. Мене всю б'є від надлишку емоцій. Я ще ніколи стільки не нервувала як сьогодні.

- Для того, щоб перевірити чи не брешеш ти, мені не потрібно їхати до лікарні. Я маю знайомого лікаря. Гарного лікаря. Не у нашому місті, у столиці. Мені потрібна історія хвороби, щоб надіслати йому. Я можу попросити його про послугу.