Розділ 4.

Затримавши подих, натискаю на зелену кнопку і притискаю телефон до вуха. Перші секунди я лише чую як колотиться моє серце.

- Ліє, ти мене чуєш? – Голос Світлани Юріївни вириває мене зі ступору.

- Так, так, я вас чую, Світлано Юріївно, - вилітає з мене практично скоромовкою, бо страшенно хвилююся.

- Лія, ти б могла підійти до клініки наступного понеділка?

У цей момент серце взагалі завмирає та не б'ється. Пальці сильніше стискають телефон.

- Так, звичайно. Потрібно здати ще якісь аналізи? - Я не наважуюсь спитати прямо про те, для чого мені потрібно прийти, тому вирішую зробити це в такий спосіб.

- Одній парі сподобалася ваша анкета.

Від цих слів серце падає на величезній швидкості. У скронях починає пульсувати. Я заплющую очі й намагаюся не видати емоцій.

- Добре, на який час? - Голос трохи тремтить, але я намагаюся взяти себе в руки.

- Давайте як минулого разу, з самого ранку.

- Добре, я буду.

Коли розмова закінчується, декілька хвилин я все ще продовжую стояти в ступорі й дивитися в одну точку. Досі не можу повірити, що щойно говорила телефоном з лікарем. Що мене попросили підійти до клініки. І найголовніше, що здається в мене з'явилися клієнти.

Приходжу до тями від гучного звуку, це автобус зупинився на зупинці. Моргнувши, я нарешті змушую зірватися з місця і нарешті рушити до маршрутки.

Стан цілковитого шоку переслідує мене цілий день. Я намагаюся відірватися різними справами, але нічого не виходить. Щоб я не робила, думками постійно повертаюся до дзвінка.

Перед сном підходжу до шафи з великим дзеркалом. Сусідки по кімнаті немає, після того випадку у вахтерки вона почала проводити більше часу не в стінах нашої кімнати й мене це дуже тішить. Нарешті, тут стало спокійно і тихо.

На дверцятах моєї старенької шафи висить дзеркало, воно невелике завширшки, але довге. Я кілька хвилин розглядаю своє обличчя, намагаюся щось знайти у своєму погляді, а потім піднявши футболку, дивлюся на свій живіт. Повертаюсь у профіль і проводжу по животу долонею. Поки що в моїй голові не вкладається, що тут невдовзі може бути нове життя.

Наступні кілька днів у мене проходять в активній підготовці до конкурсу. Я викладаюся на тренуваннях на всі сто. Повторюю рухи, доводжу все до ідеалу. Наш інститут часто бере участь у різних конкурсах. Чим більше у нас нагород, там задоволеніші спонсори, тим частіше і робиться ремонт, з'являються нові комп'ютери й ще багато чого. А студенти одержують за участь в університетському житті підвищену стипендію. От заради неї я так і потію. Плюс тридцять відсотків до того, що я зараз маю, це дуже багато. За моїми, звісно, скромними мірками. Наприклад, скоро зима і я зможу купити собі нові чоботи, а не ходити в тих, яким уже три роки. Вони зносилися, і підошва протерлася, а я тиждень тому бачила дуже гарні та теплі чоботи. І коштують вони не так дорого, як могли б. У тому магазині ще знижки будуть кілька днів, і я сподіваюся, що мій розмір не заберуть.

- Ось ти де! - Стас підловлює мене біля дверей, я якраз намагаюся побачити хто сидить у першому ряду в залі. Жахливо переживаю і до останнього сподіваюся, що у залі не буде Демидова. Бо якщо буде, то я боюся, що в мене почнуть тремтіти ноги. Мені ще не зрозуміла моя реакція на цього чоловіка. Щоразу одне й теж. Я ніби в ступор впадаю, ноги-руки починають тремтіти, а з горла неможливо і слово витягти. Він ніби поглядом мене гіпнозує.

- Ну навіщо ти так лякаєш? - Підстрибнувши, ударяю друга в плече.

Стас голосно сміється, а потім обійнявши за плечі, притягує до себе.

- Ти так переживаєш, ніби вперше на цій сцені опинишся. Адже ти цей танець пропрацювала від "а до я".

- І що? Думаєш неможливо помилитись? - Я одразу ж збуджуюсь. - Знаєш, скільки спортсменів закінчували кар'єру на безглуздих травмах?!

Стас відпускає мене і підіймає руки вгору, даючи зрозуміти, що він здається.

- Все-все, я зрозумів, - друг знову посміхається, не ображається на мою реакцію, знає, що я на взводі. Для мене дуже важливо робити все добре. Якщо я за щось беруся, я маю виконати це ідеально.

Видихаю і справді трохи заспокоююся.
- Дозвольте.

Від звуку цього голосу серце відразу ж перетворюється на льодяник і падає вниз. Я вся витягуюсь струною, а ноги починають тремтіти.

Стас відступає трохи вбік і пропускає вперед Демидова. Моє дихання миттєво частішає, тому що чоловік проходить повз мене. Не знаю чим саме привертаю його увагу, але, порівнявшись, Демидов кидає на мене погляд, від якого я вся покриваюся морозними мурашками, а горло здавлює від нестачі кисню.

***

Стою за сценою і ніяк не можу заспокоїтися. Руки тремтять, ноги взагалі як ватяні. Ось цього я і боялася найбільше, що станеться щось, що виб'є мене з колії.

- Уявляєш, її замість мене вибрали, - ще, як і на зло, чую позаду голос Калиновської. Дівчина говорить спеціально голосно і таким тоном, щоб мене зачепити.

- Ну нічого, якщо вона наробить дурниць, то наступного разу краще буде думати, - це її подружка підспівувала.

Що вони взагалі тут обидві роблять? Обидві нездари та й ноги ростуть явно не з того місця. Усередині мене догоряє гніт бомби, яка ось-ось вибухне. Але я все ще тримаюся.

- Зараз побачиш, вона здувається ще на першій хвилині, - Калиновська здається підійшла ближче. Напевно, їй здалося, що я її не чую.

У мене завжди складно складалися стосунки з дівчатками. Вони завжди мене не любили. Наприклад, у садочку мені обрізали волосся, коли я спала, аргументуючи це тим, що моє волосся красиве і ним потрібно ділитися. Після цього розділили його на рівні пасма і поділили між собою. Я тоді довго плакала вдома, бо сестрі довелося мене підстригти під хлопчика і потім з мене всі сміялися. Після в школі я постійно мала доводити, що я не намагаюся обійти правила і не фарбую очі тушшю, просто вії у мене такі: довгі та чорні. А дівчата з класу скаржилися та не вірили. Дійшло до того, що вчителька мене примусово вмила у туалеті. Я тоді довго плакала, бо з мене всі сміялися. З хлопцями дружити було набагато краще. Вони ніколи не скаржилися. Не робили підлі вчинки. Якщо щось не подобалося, завжди в очі говорили. Ось така дружба мені більше подобалася. Звичайно, з віком я почала вчитися будувати дружні стосунки й з дівчатками. Через те, що з хлопчиками не про все можна поговорити. Зараз я маю подружок. Їх не  багато, але все-таки вони є.