Розділ 3.

Заходжу до кімнати обережно, чекаю каверзи від сусідки, але на мій превеликий подив, коли я відчиняю двері в кімнату, Настя вже спить у своєму ліжку. Я таки з побоюванням підходжу до свого ліжка, обмацую покривало і подушку. До останнього не вірю, що вона могла влягтися просто так, не зробивши ніякої підлості. Але здається загроза вахтерки зіграла свою роль. Дівчина вирішила не ризикувати житлом. Хоч би й надалі все так було.

Вранці я встаю лише з третього дзвінка будильника. Голова болить і страшенно хочеться спати. Але я змушую себе розплющити очі та встати з ліжка. Мені потрібно швидко зібратися та вирушити до клініки. Все встигнути до другої пари. Потім у мене ще й репетиція перед конкурсом. Не можна нічого пропустити. Жахливо не люблю підводити людей.

Встаю з ліжка тихо, щоб не розбудити змію, яка мешкає зі мною в кімнаті. Беру щітку та зубну пасту, і виходжу на спільну кухню. Тут пусто і тихо, ще ніхто не прокинувся. Але вже години до восьмої буде купа народу. Я так і не змогла тут звикнути, багато хто мене дратує. Особливо нечупари, які можуть кинути свою зубну щітку в жирну сковорідку, замочену водою, а потім прийти й просто щітку сполоснути та засунути назад у рот. Я коли це побачила, ледве змогла впоратися з блювотним рефлексом. У гуртожитку у мене друзів практично немає. Я дружу з кількома дівчатами зі своєї групи. І зі Стасом. І мені цього цілком вистачає.

- Ооо, Лійко, а у вас випадково кави не знайдеться? - Костя виходить зі своєї кімнати й позіхнувши, починає чухати потилицю. Його майка при цьому задирається та оголює великий живіт.

Скриплю зубами й вимикаю воду. Ненавиджу, коли він каже: "Лійка", це нічого спільного не має з моїм ім'ям.

- Ні, кава закінчилася, - брешу, бо ділитися з ним кавою я не маю наміру. У мене обмежений бюджет та забезпечувати ще когось це недозволена розкіш. Наприклад, Костя мені винен ще з минулого тижня гроші за дві пачки макаронів та сосиски, які я йому купила, коли була в магазині. Він обіцяв повернути все одразу, як прийду, але потім сказав, що віддасть за кілька днів. А зараз взагалі воліє вдавати, що забув.

Заходжу до кімнати під незадоволене бурчання сусіда. Швидко одягаюсь, складаю всі потрібні речі та висуваюсь у клініку. Моторошно переживаю, що щось може бути не так. Аж раптом у мене там якісь проблеми? Примушую себе викинути всі ці думки з голови та вірити лише у краще.

- Доброго ранку, Світлано Юріївно, - підриваюся з диванчика, як тільки в приміщення заходить лікар. Мене всю б'є від нервів, а раптом вона передумала? Раптом зараз скаже, щоб я пішла і не мозолила їй очі, що я тоді робитиму?

- Прийшла таки? - Жінка зупиняється і ковзає поглядом по моєму обличчю. Бачу у її погляді невдоволення. Розумію, що вона хоче мене відмовити, але я ухвалила тверде рішення. Можливо, вона має рацію. Можливо, я зараз чогось не розумію. Але... погодьтеся, що перед кожним нашим серйозним вчинком у житті стоїть це "але". У мене обставини, а Світлана Юріївна та, хто може допомогти мені їх вирішити.

- Прийшла, - ствердно киваю.

- Ну, гаразд, зараз скажу про вас колегам, приступимо до здачі аналізів. Поки пройдіть до третього кабінету, вам там заведуть картку. Документи з собою брали?

Я знову киваю і притискаю до себе рюкзак, в якому лежать саме ті документи.

Проходжу до третього кабінету. Там сидить молода дівчина, дуже мила та привітна. Вона ставить мені безліч запитань. Про хвороби. Алергію. Групу крові й таке інше. Після того я вирушаю по всіх кабінетах у цій клініці. Кожен аналіз бере новий лікар. За сьогодні я, здається, встигла поспілкуватись з величезною кількістю людей.

Коли я здаю останній аналіз, то годинник показує десяту ранку. У мене ще є максимум хвилин десять, після чого мені потрібно буде мчати на зупинку.

Я стукаю до кабінету Світлани Юріївни, вона каже, що я можу пройти.

- Я все здала, - сідаю на стілець і дивлюся на жінку.

- Добре, Ліє, результати аналізів будуть готові завтра, я подзвоню, як тільки все буде готове.

- І що ми робитимемо далі? - Стискаю пальцями рюкзак, дуже нервую.

- Якщо аналізи хороші, то вас включать у базу і як тільки з'являться клієнти, які виберуть вас, ми зв'яжемося з вами.

- А коли це може статися? – Голос зривається і видає мене з головою. Усі мої переживання.

- Ліє, завжди буває по-різному. Хтось чекає кілька днів, хтось кілька тижнів.

- Я просто...

- Я чудово розумію, що тебе штовхнула на цей крок потреба. Але й чудес не буває. Залишається лише чекати. Я вже говорила, що клієнти зазвичай вибирають досвідчених жінок, які вже народжували.

- Так, я пам'ятаю, - опускаю погляд униз. Усередині все начебто обривається. У мене немає тижнів чи місяців, мені потрібно терміново. Ось вже наразі.

- Я обов'язково зв'яжуся з тобою, коли будуть новини.

Я виходжу з кабінету Світлани Юріївни пониклою. Вчора я себе встигла переконати, що після здачі всіх аналізів обов'язково відбудеться диво. Мені посміхнеться удача, а зараз… я розумію, що від мене більше нічого не залежить. Мені залишається тільки чекати. І це очікування буде просто вбивчим. Особливо, коли кожен день на рахунку. Особливо, коли це єдиний спосіб допомогти малюкові.

***

Перші два дні проходять у цілковитому стресі. Я постійно дивлюся на телефон і перевіряю, чи не пропустила я дзвінок. Боюся відлучитись навіть на секунду. Все, що мені приходить, це повідомлення про те, що маю хороші аналізи, а потім тиша. Я відчуваю, як у мені рветься тонка ниточка, на якій трималася надія. Я всі свої ставки зробила саме на цей варіант, і все втратила. Настрій наприкінці другого дня гірший за нікуди. Я почуваюся ніби спустошеною.

На третій день у мене починається стадія ухвалення. Я нарешті знімаю рожеві окуляри та розумію, що дарма сподіваюся. Розумію, що лікар мала рацію і мало хто захоче зв'язуватися з молодою дівчиною без досвіду. У цей момент у грудях починає тупо нити, а на очі навертаються сльози. Дурна, дурна Ліє, ти справді вирішила, що зможеш так просто розв'язати свої проблеми?