Пролог

Я виходжу з будівлі, де проходили мої курси. На моєму обличчі грає посмішка, настрій просто чудовий. Сьогодні був дуже продуктивний день. Мені вдалося довести собі та своїм колегам, що я здатна на більше, ніж я думала. Мій проєкт був оцінений на найвищому рівні, і я отримала багато позитивних відгуків від викладача. Я пихкала над цим проєктом понад місяць. Стільки разів усе переробляла, починала спочатку. Настільки хотіла довести до ідеалу. Але я не шкодую жодної хвилини, яку провела в пошуку кращого рішення. Адже зараз я свічусь від щастя. Мені навіть здається, що сонечко гріє, хоча на вулиці вже досить холодно, а сонячне проміння злегка пробивається з-за хмар. Але для мене сьогодні все шикарно. Мій настрій такий гарний, а посмішка така широка, що здається я зможу таким станом заразити всіх навколо.

Поспішаю на паркування, де на мене повинен чекати водій Демидова. Хоча я закінчила на сорок хвилин раніше ніж планувала, і є всі шанси, що водій просто не встиг ще приїхати. Так сьогодні вранці переконувала його в тому, що ще можу і затриматися, що не здивована, якщо він ще не приїхав. Але навіть це не зіпсує мій настрій, отже, я почекаю машину і подихаю свіжим повітрям.

Я посміхаюся ще ширше, коли думаю про те, що скоро розповім про все Артему. Він хотів, щоб я оформила один з кабінетів у його фірмі. Але я наполягла, щоб він дочекався, коли я пройду всі курси, щоб мати якнайбільше знань. І тепер я можу точно взятися за реальний проєкт. Від того, що чоловік настільки мені довіряє, усередині все розпирає від щастя. Це його фірма, і він довіряє мені оформлення робочого кабінету.

Виходжу на паркування й обертаюся на всі боки. Так, моєї машини з водієм ще немає. Я знімаю сумку з плеча і починаю шукати телефон. Потрібно набрати чоловіка та сказати йому, що я вже закінчила. А Артему ми просто про це не розповімо. Знаючи наскільки сильно він зациклений на моїй безпеці, він просто насварить водія, який не передбачив такий розклад речей. А я не хочу, щоб Дмитру влетіло через мене.

Телефон, як на зло, знайти не можу. Ну от куди я його засунула? Мені раптом починає здаватися, що стало дуже холодно. Начебто до цього світило яскраве сонце, а зараз його закрили хмари. Я не одразу розумію, що біля мене хтось стоїть. Тільки коли чую "кх-кх", перестаю ритися в сумці й переводжу погляд уперед. Переді мною стоїть жінка. Чомусь спочатку я помічаю сіре пальто, воно мені не подобається. Здається занадто тьмяним. А вже потім я ковзаю очима вище. Серце пропускає удар, а вже потім починає битися набагато частіше, ніж зазвичай. Я знаю цю жінку. Дуже добре знаю. Це Ангеліна Ігорівна. Колишня дружина Демидова. Мене охоплює страх. Дихати чомусь стає настільки складно, ніби мої легені зменшились до мізерних розмірів. Я відразу згадую який скандал вона влаштувала в торговому центрі, і відчуваю як миттєво блідну.

- Ну, привіт, - вимовляє вона, а в мене всередині все стискається. Ну ось якого біса я попросила водія не поспішати?! Дурепа!

- Доброго дня, - киваю і намагаюся обійти її, але колишня дружина Демидова не дає мені цього зробити. Перекриває собою дорогу. Вона дивиться на мене з такою ненавистю, що в мене починають горіти вуха. Вона мене зневажає. Ненавидить. Я в секунду почуваюся слабкою і безпорадною.

- Ти чого так зблідла, боїшся мене? - У її голосі сарказм.

- Ні, нудить з ранку, кепсько почуваюся, - підіймаю погляд і дивлюся їй в очі. Не знаю навіщо говорю саме так, але по її очах чітко бачу, що зачіпаю.

- Я з самого початку відчувала, що ти аферистка, - промовляє сталевим голосом. - Бачила, як ти на нього дивишся. Ти мало не облизувалася на Артема.

Мені це не подобається. Ні тон яким вона каже. Ні те, що вона каже.

- Я хочу пройти, відійдіть з дороги, - хочу вимовити голосно і впевнено, але виходить трохи стиснуто і тихо.

- Ти ж з самого початку це все спланувала?! - Підвищує голос і робить крок до мене.

- Що за маячня...

- Вирішила зруйнувати нашу родину? - Жінка поводиться абсолютно неадекватно. Схопила за руку та притягує до себе.

- Я кричатиму, - слабо погрожую й обертаюся на всі боки в пошуку хоч когось.

- Вирішила, що народивши дитину моєму чоловікові, прибереш до рук все, що належить мені? - У її очах стільки ненависті.

- Ви помиляєтесь, я... - Домовити не встигаю, бо вона мене різко смикає на себе, чим змушує закричати від болю. Я відразу ж накриваю другою рукою живіт. Намагаюся хоч так захистити дитину. Мені зараз страшно, як ніколи. Вона ніби збожеволіла.

Мене охоплює паніка. Сильна, потужна, яка вганяє в ступор. Моє дихання частішає, а внутрішній голос кричить про те, що потрібно рятуватися. Колишня дружина Демидова зараз у такому стані, що незрозуміло, на що вона взагалі здатна. По її погляду тільки зрозуміло, як сильно вона мене ненавидить. Як хоче, щоб мене не було. Здається вона й справді вважає, що я загроза. Що якби не я, то її життя склалося б інакше.

Я намагаюся вирватися з її хватки, але жінка сильніша за мене. Моє серце б'ється так сильно, що я боюсь, що воно вирветься з грудей. Мені здається, що зараз все закінчиться катастрофою. Я не знаю що робити. У голові одна думка: "не дати в образу малюка".

– Відпустіть! - Смикаю руку, але в наступну секунду кричу від різкого болю, тому що вона знову смикає мене на себе. Її хватка настільки сильна, що мені здається, що вирватися просто неможливо.

– Неправильно. Ти маєш запитати, що зробити для того, щоб я тебе відпустила, - зі зловтіхою вимовляє ці слова. Їй подобається бачити мене в такому стані. Наляканою та беззахисною.

- І що я по вашому повинна зробити? - Я все ще сподіваюся, що Дмитро ось-ось приїде. Що він мене врятує. Але дива не трапляється, і його машина не з'являється. Господи, та де ж він? Чому тут немає людей?!

- Зникнути. Ти зробиш те, що мала зробити ще на самому початку. Зникнути з нашого з Артемом життя. Зробити так, щоб тебе шукали довго та ніколи не знайшли.