Розділ 1 «Місія: Екстра-блиск»

Дякую за тепло в серці та тепло вогників на ялинці.

Кохаю тебе.

Марі.

   Я натиснула на гальма свого маленького «Фіата» саме в той момент, коли з густої білої завіси виринули кам’яні ворота маєтку. Я ніколи не бувала в цій місцевості. Якщо чесно, я взагалі не знала, що тут живуть люди. Але що я можу сказати, так це — ВАУ!

   Англійська провінція вирішила перевершити сама себе: все навколо виглядало так, наче тут одні суцільні збиті вершки. Лапатий сніг падав так густо, що світ за межами лобового скла перетворився на нескінченний зефірний десерт.

   Поправивши червону помаду і глянувши у дзеркало на свої сірі очі, які зараз сяяли від передчуття магії, див та захоплення, я задоволено видихнула. Мій червоний берет ідеально пасував до цих вершків довкола, наче смачна вишенька.

   — Ну що, Марі, місія «Врятувати Різдво для тітоньки Елоїзи» починається, — із захватом мовила я, підморгнувши сама собі.

   Вибралася з машини, і мої черевики одразу потонули у м’якому снігу. Якщо чесно, мені хотілося впасти в нього і зробити снігового янгола, як ми це робили з родиною, коли я була малою. Ми весело святкували Різдво та Новий рік, і саме тому я так люблю дарувати людям це відчуття дива. Я б і зараз впала в цей сніг, зробила цю дитячу витівку, але на мене вже чекає робота!

   Тиша навколо була майже магічною — лише далеке гукання сови та хрускіт снігу під ногами. Тітка Елоїза попередила, що її племінник буде «трохи заклопотаним» і неохочим до святкової «програми», але також порадила, щоб я на це не дуже зважала. Так і зроблю. Тим паче, вона сказала, що він, певніше за все, буде відсутнім, тому вручила мені ключі.

   Коли я відчинила важкі дубові двері цими ключами, то зрозуміла, що роботи буде хоч греблю гати. Всередині пахло старою деревиною, дорогою кавою (від якої я, до речі, не відмовилася б) та цілковитим ігноруванням свята. Мені немов у сонячне сплетіння вдарили. Готова була розплакатися від цієї сірої буденності! Жодної гірлянди, жодної гілочки омели. Та що й казати — навіть імбирним печивом не пахне.

   Цьому будинку і його господареві явно потрібна допомога. Хай не хвилюється — я все зроблю. Він власної домівки не впізнає!

   — Є хтось удома? — гукнула я про всяк випадок, затягуючи в коридор коробку, з якої вже визирали золотисті вогники, омела та купа декоративних цікавинок. — Є у цьому засніженому замку принц, якого треба рятувати?

   Я пожартувала, не відчуваючи нічого, крім аромату кави. Гадаю, господар був тут нещодавно. Не знаю, навіщо я це бовкнула, але, дивлячись на цей дім, я й справді збиралася когось рятувати. З глибини вітальні почулося важке, роздратоване зітхання. 

   Ох, то він усе-таки тут! 

   За мить у дверях з'явився він.

   Ого! Нічогенький такий принц...

   Я заціпеніла. Високий, темноволосий, з поглядом таким же синім і холодним, як замерзле озеро біля будинку. На ньому був темно-синій светр щільної в'язки, який робив його плечі просто неосяжними. Він завмер, схрестивши руки на грудях, і глянув на мій яскравий одяг так, ніби я була кометою, що мчить прямо на його дім.

   — Ви хто? — голос був низьким і настільки оксамитовим, що я мимоволі здригнулася.

   «Це я — хто?» Хіба його тітка не попереджала про мене?

   — Я Марі. Декораторка, — я підняла підборіддя так високо, наче вихвалялася роботою, що рятує життя. Хоча гадаю, так і є. Я дарую людям свято. — Тітка Елоїза найняла мене, щоб перетворити це… це приміщення на нормальний дім.

   — Моя тітка знову за своє, — він потер перенісся. — Слухайте, «міс Свято», мені не потрібні гірлянди, прикраси… чи що там у вас. Мені потрібен спокій, щоб удосконалити річний звіт. Будь ласка, заберіть свої блискітки і їдьте назад. Передайте моїй тітці, що мені це все не потрібно. Двері позаду вас. Прощавайте!

   Заклопотаний? Ні, це не про нього. Це був дуже ввічливий евфемізм тітки Елоїзи, щоб не сказати: він похмурий, холодний і абсолютно не налаштований на гостей.

   Я озирнулася на панорамне вікно, за яким світ остаточно зник. Вітер розігнався так, що сніг уже не падав, а летів горизонтально, перетворюючи дерева на примарні білі фігури. Мені пощастило, що я дісталася сюди раніше і не застрягла десь посеред лісу. Дорогу за ворітьми, мабуть, уже добряче занесло.

   — Взагалі-то, надворі справжня заметіль. До найближчого шосе я тепер доїду хіба що на санчатах, конях чи якщо у вас є снігохід і ви вмієте ним керувати, — я перевела погляд на нього, намагаючись не видати свого хвилювання, хоча насправді боялася, що він таки виставить мене надвір. — А в моєму багажнику лежить двометрова ялина, яка дуже хоче, щоб її нарешті занесли у тепло. Тож містер… як вас там?

   — Дарсі, — буркнув він, і я помітила, як він мимоволі глянув на снігові вихори за склом.

   Я ледь не засміялася. Тож, принц має інший титул — «Містер Гордість».

   — О, ну звісно, Дарсі. Так от, Дарсі, я нікуди не піду. Навіть якщо мені доведеться прикрашати цей будинок під ваші невдоволені коментарі, буркання та нарікання.

   Його брови піднялися догори, ховаючись під чорнявим волоссям.

   Я пройшла повз нього до вітальні й рішуче опустила коробку на ідеально чистий стіл. Тієї ж миті десь під стелею клацнуло, і стара люстра у вітальні раптом спалахнула м'яким золотавим світлом.

   От і перше диво.

   Дарсі насупився, дивлячись на вимикач, якого ніхто не торкався.

   — Я ж не вмикав світло…

   — Можливо, це дух Різдва натякає, що ви занадто багато бурчите? — підморгнула я, хоча всередині в мене теж пробіг холодок.

   Здається, цей будинок мав свої плани на нашу зустріч.

Привіт, дорогі читачі! ✨
Нехай ці кілька різдвяних розділів подарують вам трохи тепла, віри у диво та усмішок навіть у найпрохолодніші дні.
Буду щиро вдячна за сердечко, додавання до бібліотеки та ваші перші враження від прочитаного.
Дякую, що разом зі мною відкриваєте нових героїв і їхні маленькі свята! ❤️