Частина 24

Евеліна

Після вихідних я повернулась в гуртожиток, хоч і насправді не хотілось. З однієї сторони хотілось прийняти пропозицію Антона жити разом, а з іншої – щось зупиняло мене. Я все ще чомусь хвилювалась про наші відносини, не те що  я не впевнена в Антонові, просто завжди відчувала, що наші стосунки розвиваються дуже швидко і боялась, що дуже скоро надоїм чоловіку. Коли зайшла в кімнату, там царював шалений безлад, спершу навіть засумнівалась чи в ту кімнату зайшла. На столі лежали якісь коробки, пляшки з алкоголю, по підлозі розкиданий одяг і якісь листочки. Дівчата міцно спали, але я вирішила їх розбудити, щоб прибирали цей безлад.

-Ти чого? Навіщо ж будити так рано?-пробурчала Оля.

-Вже майже обід і якщо ти не замітила, то в кімнаті просто срач.-прокричала я.

-В нас вчора була тут тусовка, заспокойся, потім все поприбираємось.

-Оля, ще один раз ви сюди покличете чужих людей і влаштуєте хаос в кімнаті, я буду жалітись адміністрації гуртожитку, тому що тут мої речі, які хтось чіпав їх.

-Ой, та що ти тарохтиш. Кому треба твої речі? І взагалі, дістала вже постійно обурюватись і погрожувати. Живеш у свого папіка, от і живи.

-Олю, не зли мене краще.-я вже була на мені і хотіла розпочинати бійку, бо така поведінка мене виводила з себе.

-А то що ти зробиш?-в цей момент мій телефон задзвонив і я підняла слухавку, дзвонила вахта гуртожитку і сповістили мене, що до мене хтось прийшов, хоч я нікого не чекала, а Антон поїхав на роботу.

Все ж, відклавши нашу суперечку, спустилась вниз і застигла і декількох метрах від мого найгіршого страху. Я з жахом розглядала чоловіка і в думках молилась, щоб це був всього лише сон, або ж моя хвора фантазія, руки зрадницьки почали тремтіти і в думках прострибували всі картини з минулого. Батько стояв, сховавши руки в кишені і чомусь посміхався.

-Привіт, дочко.-я аж скривилась від голосу і захотілось втекти звідси, але чомусь продовжувала стояти.

-Чого ти прийшов?-запитала я.

-Поговорити треба. Вийдемо?-він вказав рукою на двері, а я зробила крок назад, тому що боялась.

-Мені немає про що з тобою говорити.

-А я думаю, що є. Твій коханець приходив до мене, думаю тобі буде цікаво для чого.-я чомусь засумнівалась в цьому, але цікавість перемогла, тому я вийшла з гуртожитку і встала зовсім не далеко, що в разі чого, мене врятував хтось.

-Кажи, що хотів і йди.

-Той чоловік пропонував мені гроші щоб я з тобою помирився, але я б і так рано чи пізно прийшов, бо мені шкода, що я так кривдив тебе.-я продовжувала його слухати, ледь стримуючись.-Ти моя єдина донька і я хочу, щоб наші стосунки налагодились. Елько, повертайся додому, будемо все починати з початку.-я фиркнула і уважно глянула на нього.  Бреше і не червоніє.

-Ні. Я знати тебе не хочу, мені не потрібен такий батько. І Антон ніколи б не пропонував тобі грошей, щоб ти помирився зі мною.

-Але в тебе більше нікого крім мене немає.

-Краще б і тебе не було.-виплюнула я.-Було б набагато краще, якби замість мами помер ти!-крикнула і отримала сильний ляпас в щоку, я одразу ж зловилась за обличчя і налякано глянула на батька, вся впевненість випарувалась зі мною з першим ударом. Історія повторюється.

-Та твоя мама була такою самою шльондрою, я і ти!-він зловив мене за волосся і відтягнув вбік.-Я сказав, що ти підеш зі мною додому – значить підеш!

-Нікуди я з тобою не піду.-знову крикнула і знову відчула сильний удар в обличчя. В очах почорніло і я одразу ж впала на землю. Останнє, що бачила, як чужий чоловік почав бити батька, а тоді темрява.

***

Розплющила очі і зрозуміла, що лежу в лікарні, поруч стояла крапельниця, в палаті нікого не було і прислухалась до своїх відчуттів. Лице добряче боліло, рукою легко доторкнулась до губи, яка виявилась розбитою. Старалась не плакати і забути те, що трапилось. Я ж тільки-тільки почала жити нормально, я стала щасливою, але появився знову батько і все зіпсував. Я бажала всім серцем, щоб тоді, коли мала померти моя мама, помер він. Знаю, що ненавидіти так рідного батька – погано, але по-іншому не можу, та й в принципі, не хочу. Він заслуговує найгіршого, що є в цьому світі. В палаті гримнули двері і я від несподіванки здригнулась.

-Еля, привіт.-Аня пройшла в палату і сіла поруч зі мною.

-Привіт. Антона немає?’

-Він був тут цілу ніч і лише годину тому поїхав по справі одній.-вона на цих словах трохи зам’ялась. -Ти як себе почуваєш?

-Нормально. Хочу скоріше звідси поїхати, я не можу тут знаходитись.

-Лікар казав, що тобі й не потрібно довго тут вилежуватись.-вона посміхнулась і схопила мене за руку.-Еля, тут дехто прийшов…

-Хто?-налякалась чому, бо подумала, що це батько.

В цей час двері знову відкрились і в палату зайшла Наталя. Вона переминалась з ноги на ногу, але все ж пройшла і зупинилась навпроти мене.

-Привіт.-промовила вона.-Я хотіла вибачитись за свою поведінку тоді на озері, мені дуже соромно, що я вам таке наговорила. Я була в розпачі і не знала, що робити, тому й зірвалась.-її очі наповнились сльозами, а сама вона нервово стискала пальці на руках.

-Наталко, я не ображаюсь на тебе.-сказала одразу ж і усміхнулась.

Далі ми з дівчатами проводили час разом, пліткували про все на світі і ділились кожна своїми переживаннями, таємницями та щастям. Я хвилювалась за Антона, знаючи його, він би не їхав по справах, коли я лежу в лікарні, але напевне це було щось дуже термінове та важливе. До обіду я вже відверто кажучи занудилась в лікарні. У мене взяли якісь аналізи, дівчата побігли по своїх справах, а я так і продовжувала чекати Антона.