Частина 11

Евеліна

Ми їхали в машині в повній тиші, повертались назад в місто. Сльози вже встигли висохти, горло трішки пощипувало від крику, а в душі було пусто, ніби вдалось відпустити це все. Антон впевнено кермував і думав про щось своє, я бачила, як він іноді поглядав на мене, в його очах був жаль, але я йому все розповіла не для, того, щоб він мене жалів. Мені просто потрібно було виговоритись.

-Ти впевнена, що тебе пропустять в гуртожиток?-запитує чоловік, хвилюється, адже на годиннику вже третя ночі.

-Впевнена.-а в думках молюсь, щоб на вахті хтось був і я змогла розбудити хоч когось.

Коли ми зупинились біля гуртожитку, Антон вийшов разом зі мною, щоб впевнитись, що я зможу пройти в середину. Я підійшла до дверей і натиснула на дзвоник. Ніхто не відповідав і не відкривав дверей, подзвонила ще раз і ще раз. Марно.

-Здається, прийдеться ще три годинки десь погуляти, поки відкриється.-приречено сказала я і щільніше закуталась в свою курточку.

-Не верзи дурниць, поїхали.-він пішов вперед, а я так і стояла під дверима. Він зрозумів, що я не йду за ним і повернувся.

-Куди?-запитала я.

-До мене додому. Переночуєш у мене, завтра я тебе відвезу.-я налякано на нього глянула, ще чого мені не хватає. Ось точно не поїду я до дорослого чоловіка додому.-Не хвилюйся, у мене є вільна кімната, ти будеш спати окремо і якщо захочеш, зможеш на ніч замкнутись.-я вагалась, тому що досі боялась і перспектива ночувати у майже незнайомого чоловіка мене мало радувала, правда більше, ніж до ранку тинятись де-інде, тому я погодилась і сіла назад в машину, де було значно тепліше, ніж на вулиці.

-Ти не ображайся, що я так. Просто мені страшно комусь довіритись, особливо чоловіку.-чомусь пояснюю я, хоча впевнена, що він все розуміє і не буде через таке злитись.

-Якщо чесно, поки ти мені не розповіла свою історію, я не розумів твоєї поведінки, але тепер я розумію і не буду на тебе тиснути. Мені справді хочеться тобі допомогти.-відповідає Антон і звертає в сторону одного з житлових комплексів.

-Ти так близько живеш?-запитую здивовано, бо чомусь думала, що він живе в центрі, або взагалі за містом в великому будинку.

-Недавно купив цю квартиру, щоб кожен день не їздити в передмістя.-підтверджує мої думки і я похвально киваю. Антон зміг добитись цього всього і він для мене наче кумир. В моїх мріях завжди був власний будинок, красива машина, завжди хотіла купувати собі все, що забажаю і не хвилюватись через гроші.-Приїхали.-він зупиняє машині на паркінгу і ми разом виходимо з машини.

Заходимо в ліфт і піднімаємось на сімнадцятий поверх. В ліфті мені робиться трішки погано, через мало особистого простору, хоч він і здається велетенським. Антон бачить моє самопочуття і хоче вже щось запитати, але ліфт зупиняється якраз на потрібному поверху і ми виходимо. Я починаю важко дихати, у грудях тисне.

-Еля, що з тобою?-стурбовано запитує чоловік і підходить ближче.

-Нічого, зараз пройде.-кажу впевнено і продовжую ковтати повітря, якого катастрофічно не хватає.-У мене таке буває, коли у закритому приміщенні.-пояснюю.

Антон уважно дивиться на мене, йому важко, бо він ніяк не може мені допомогти, через те, що я боюсь дотиків. Бачу, який він замучений, у нього під очима мішки, напевне дуже мало спав останнім часом. Вперше я так розглядаю його так. Він красивий, солідний чоловік. І що тільки, питається, знайшов в мені. Антон схожий на тих чоловіків, про яких часто мріють такі дівчата, як я. Його не бентежить наша велика різниця у віці, мої проблеми і взагалі те, що, можливо, я не зможу ці проблеми вирішити. Він в будь-якому випадку хоче допомогти і хоче бути поруч.

-Антоне,-кажу майже пошепки, коли він дістає ключі з піджака.-тоді, в лікарні, ти казав, що хочеш спробувати…

-Бути разом.-продовжує він і пропускає мене в квартиру.

-Я…я хотіла сказати…-сама не впізнаю свого голосу, бо страшенно нервую.

-Чшш.-він прикладає свій палець до губ і я замовкаю.-Ходімо, я покажу тобі кімнату, а тоді сядемо за чашкою чаю і поговоримо.

Поки я тупцюю в коридорі, Антон заходить в одну з кімнат і повертається з якимось речами, тоді каже йти за ним і я невпевнено проходжу в іншу кімнату. Вона не дуже велика, але мені сильно сподобалась. В біло-сірих тонах, на ліжку пухнасте покривало, збоку, на тумбочці, стоїть рамка з якимось надписом.

-Тут мило.-кажу я і повертаюсь до чоловіка, він весь час стояв позаду і спостерігав за мною.

-Ось тут моя футболка, щоб ти могла в ній спати і чистий халат, якщо захочеш прийняти душ. Він знаходиться навпроти твоєї кімнати.

-Дякую. І за футболку теж, а то в платті спати було б не зручно.-кажу йому і він проходить очима по моїй фігурі, від чого хочеться прикритись.

-Я ще в ресторані мав це сказати, ця сукня тобі дуже личить, справді, ти красуня.

-Дякую тобі дуже.-я посміхнулась.-Мені ніхто ніколи такого не говорив.

-Я готовий це казати хоч щодня.-впевнено відповідає він і на знак цього ще раз обдаровує мене захопливим поглядом.

Антон просить мене після душу зайти на кухню, щоб поговорити. Я відчуваю, як сильно хочеться спати, але відкладати розмову не хочу, тому виходячи з ванної, накидаю на футболку чоловіка, яка, до речі, мені якраз підходить, як сукня, халат і прямую на кухню, звідки вже чується запах малинового чаю.

-Вже так пізно, тобі напевне на роботу зранку.-припускаю я і опускаюсь на крісло, навпроти Антона.

-Ні, в мене завтра законний вихідний.-він посміхається і я мимоволі милуюсь ним. Тягнуся за чаєм і відпиваю трохи, гарячий чай розтікається тілом і я розумію, що зараз мені справді добре.

-Що ти хотіла тоді сказати?-запитує чоловік, його обличчя стомлене, але він зараз тут, зі мною.

-Ну… якщо ти ще не передумав, то… можна було б спробувати.-невпевнено відповідаю я. Зізнаюсь, боялась, що він зараз розсміється мені в обличчя і скаже, що тоді він просто жалів мене, але він цього не робить. Навпаки, стає занадто серйозним, відкладає свою чашку і обходить стіл, сідає навпочіпки навпроти.