Частина 5

Евеліна

Я бачила маму, вона мене обіймала, гладила по волоссю, говорила ласкаві слова, яких я після її смерті не чула, говорила, що я повинна бути щаслива, повинна справитись з всіма проблемами і просто бути щасливою. А ще вона сказала, що у мене є люди, які допоможуть мені стати щасливою, що один чоловік кохає мене і я також його покохаю до нестями. Вона це говорила, а я не вірила, бо це точно не про мене. Мама, моя найкраща мама, вона сказала мені жити, дихати, щоб прожити достойне життя. Я проснулась зі сльозами на очах, цей сон був такий реалістичний, що я на секунду подумала, що мама не померла, що вона все ще поруч зі мною. Але поруч мами не було, на стільці сидів Антон, я щиро не розуміла, чому він так поводиться зі мною, чому зараз сидить поруч і чекає, напевне, поки я проснусь. Він виглядає стомленим, під очима мішки, дивиться кудись вниз і не помічає мого погляду. Невже мама про нього мені говорила? Не думаю, ми бачились всього 2 рази і він знає лише моє ім’я.

-Евеліно?-здивовано питає він і я по звичці здригаюсь, хоч і не боюсь його.-Вибач, я не хотів тебе налякати.

-Чому ти тут?-питаю хриплим голосом.

-Хвилююсь за тебе. Аня не змогла прийти, тому що зараз в університеті, обіцяла прийти після, а тоді я піду на роботу.

-Будете тепер по черзі сидіти біля мене, щоб я нічого не зробила з собою?-побачила, що він хоче щось сказати, але перебила його.-Не потрібно, я тепер не буду робити таких дурниць і… спасибі, що врятував мене.-він довго дивився на мене таким поглядом, ніби хотів щось зрозуміти по моєму обличчі.

-Тобі потрібно багато відпочивати, щоб швидше виписатись з лікарні.-проігнорувавши мої слова сказав він.-Евеліно, дозволь мені допомогти тобі, я хочу, щоб ти могла жити нормальним життям. І не запитуй для чого це мені, тому що відповіді у мене немає. Я просто хочу допомогти, бо ти постійно в моїх думках і я нічого не можу з цим зробити.-таке зізнання було досить неочікуваним, я відчула, як мої щоки почали горіти і від Антона це не сховалось, він мило посміхнувся і опустив погляд.

-Я навіть не знаю, чим зможу тобі віддячити.-кажу тихо.

-Буде достатньо твоєї посмішки, і можливо, найближчим часом я зможу доторкнутись до твоєї руки.-він щиро посміхнувся і підсунувся на стільчику трішки ближче.-Розкажи мені все.-каже впевнено, а я відчуваю, як починаю тремтіти, не хочу згадувати зараз про погане.

-Я поки що не готова…

-Я розумію. Я буду чекати, а коли тебе випишуть ми обов’язково вирішимо твою проблему.-йому хтось зателефонував і він нахмурив свої брови.-Я відійду на 10 хвилин, важливий дзвінок.

В цей момент прийшла медсестра, щоб дати мені ліки та зробити мені перев’язку, але я не дозволила. День пролітав дуже повільно, після обіду Антон поїхав, замість нього прийшла Аня, принесла мені декілька книг, щоб я могла читати, ми розмовляли про буденні справи, але я бачила, що її щось турбує, та вона нічого не говорила. В кишеню за слова я лізти не звикла, тому нічого не питала. Коли вже стемніло, Аня збиралась в гуртожиток, обіцяла завтра прийти вже Наткою, але трішки бурчала, що прийдеться її тягти з зламаною ногою. Після того, як Аня пішла я вирішила трішки почитати, але через декілька хвилин в палату знову зайшла медсестра, змінила мені крапельницю і обіцяла через 2 дні виписати, адже почуваюсь я добре. Пізніше прийшов знову Антон, не очікувала його побачити ще й ввечері тут, але він все таки прийшов.

-Привіт. Сьогодні трішки затримався на роботі. Купив тобі фруктів та трішки смаколиків.-він поклав пакет на стіл поруч з ліжком і сів на стілець.

-Привіт, не варто було сюди їхати. І дякую за все.-я відклала книгу вбік і потягнулась до пакету, побачивши там улюблені цукерки зраділа ще більше і одразу ж з’їла декілька штук.-Вибач, просто це мої улюблені  і я давно їх не їла.

Антон посміхнувся, його очі сяяли, по обличчі було видно, що йому все подобається.

-Радий, що вгадав. Якщо ти не проти, я хотів би залишитись тут до ранку, буду спати на диванчику.-він вказав рукою на невеликий диван, який стояв в кутку кімнати. Я спершу розгубилась, не очікувала такого зовсім.

-Не потрібно. Я добре себе почуваю і лікар сказав, що вже скоро я зможу піти додому, тому ти можеш їхати додому. Не варто тут тиснутись, він ж, напевне, не зручний.-його посмішка чомусь зникла і він став чомусь сумний.

-Я дуже хочу стати ближчим тобі, справді. Іноді сам себе не розумію, але зараз я хочу бути поруч. Давай спробуємо бути разом. Розумію, що спішу, але не можу тримати все в собі. Я обіцяю ніколи тебе не ображати, ми разом зможемо впоратись з твоєю проблемою, я стану такою людиною, якій ти зможеш розповісти і довірити все. Обіцяю.-я бачила, що він говорив щиро, хотіла довіритись, але розуміла, що не зможу.

-Антон, ти дуже хороший і я б з радістю спробувала з тобою стати ближчими. Та я розумію одну річ і хочу щоб її зрозумів і ти… Це неможливо. Ти знаєш мою проблему і це не те, що можна вирішити грошима чи бажанням, мені здається – це назавжди. Будь ласка, не потрібно шукати зустрічі зі мною і приїжджати до мене. Просто забудь мене.

-Ти розумієш, що говориш? Твою проблему вирішити реально, я читав багато про це. Зараз є багато спеціалістів, які готові з тобою працювати над цим. Тобі варто лише довіритись мені і я готовий на все заради тебе.

-Ти не розумієш… Просто йди. І вибач.-чоловік ще хвилину дивився мені прямо в очі, надіявся, що я передумаю, але я не хотіла щось змінювати. Тому що чоловікам я звикла не довіряти. Тоді він пішов, а я, не втримавши в собі сльози, почала плакати.