2.

— Шарлотта-Розалі Вайт, де ти була? 

Це офіційне звертання зазвичай означало одне з двох: або я у великій халепі, або мама знову весь вечір малювала в уяві мій похорон. Я відчула, як підіймається хвиля роздратування, але змусила її осісти десь глибоко під ребрами. Але зараз мені потрібно було бути спокійною, як ніколи.

Мене завжди бісило це подвійне ім’я. Якесь безглузде нагромадження літер, що виникло лише тому, що батьки свого часу так і не змогли поступитися один одному. Батько хотів Шарлотту, мати марила Розалі, і в результаті цей «компроміс» став моїм особистим прокляттям на кожному офіційному бланку. Хто взагалі так називає дітей? 

Тільки люди, які не можуть домовитися навіть біля колиски. Для всього світу я була просто Шарлі, але в цьому домі мені щоразу нагадували про те, що я — плід чиїхось нескінченних суперечок. 

— Гуляла з Елісон, — кинула я, не повертаючи голови, й зачинила за собою двері. Замок клацнув тихо, майже делікатно. Нахилилася й почала розшнуровувати важкі черевики. — У неї знову стався зрив через Брендона. Довелося чекати, поки вона заспокоїться.

Черевики впали на килим глухо, без звуку. Я акуратно поставила їх носками до стіни — стара звичка, яка завжди з’являлася, коли я поверталася додому з місць, де не було порядку.

Мати вийшла з кухні. Світло лампи за її спиною обрамлювало постать м’яким жовтим сяйвом. Вона не виглядала сердитою. Вона виглядала наляканою — і це було значно гірше.

Для неї я завжди була тією самою «важкою дитиною». Не проблемною — ні, це слово було занадто різким. Скоріше… складною. Замкненою. Надто різкою у відповідях, надто холодною в реакціях. Вона списувала це на характер, на втрату батька, на підлітковий вік, який нібито просто затягнувся.

Я бачила це в її очах щоразу, коли вона зітхала й казала комусь по телефону: «Вона в мене непроста». Коли виправдовувала мою відстороненість втомою, мою мовчазність — гормонами, а небажання торкатися людей — «віковими дивностями». Так було простіше. Безпечніше. Думати, що я просто переросту це.

Тепер її погляд ковзнув по мені швидко й уважно — майже так само, як я кілька годин тому оглядала іншу людину. Волосся. Шия. Руки. Одяг. Вона ніби шукала щось конкретне, хоч і не знала, що саме: кров, подряпини, чужі сліди — будь-який доказ того, що я «влізла в щось». 

Вона підійшла ближче. Надто близько. І я відчула, як плечі мимоволі напружуються — не від страху, а від старої, знайомої потреби тримати дистанцію.

Запах домашнього пирога з яблуками й корицею — теплий, затишний, безпечний. Він різонув по носі, вступивши в дивний, непримиренний конфлікт із тим смородом, що досі стояв у моїх ніздрях: тютюн, піт, присмак чужої смерті.

— Ти не відповідала на дзвінки, Шарлотто, — сказала вона тихо і простягнула руку, щоб поправити моє розпатлане волосся.

Її пальці завмерли за кілька сантиметрів від мого обличчя. Вона вдихнула.

Ще раз.

— Від тебе тхне дешевим тютюном… — її голос трохи знизився, — і чимось солодким.

Мати примружилася, наче намагалася розгледіти крізь моє обличчя маршрут моєї прогулянки.

— Ти знову була в тому районі? Ти ж знаєш, що там небезпечно.

Її долоня лягла мені на плече. Тепла й важка — вона затрималася там довше, ніж вимагала звичайна турбота. Я на мить завмерла, прискіпливо стежачи за власним диханням, аби воно не збилося і не видало того хаосу, що вирував у грудях. 

— Мамо, все гаразд, — сказала я м’яко, але достатньо твердо. — Солодке — це кола. Ми просто сиділи в парку. А тютюн... Еліс палить одну за одною. Ти ж знаєш, як її ковбасить після смерті брата.

Я зробила паузу, дозволяючи тиші в коридорі стати достатньо переконливою, і додала:

— Мені потрібно вмитися. Від цього запаху паморочиться в голові.

Мати не зрушила з місця. Просто дивилася мені вслід, наче боялася, що варто їй видихнути — і я розчинюся в коридорі.

— Дядько Марк телефонував, — сказала вона вже тоді, коли я майже дійшла до ванної. Голос був стриманий, але в ньому чулося щось тривожне. — На одинадцятій дільниці виявили тіло. Кажуть, передозування.

Слова повисли в повітрі, важкі, як недоказане обвинувачення.

— Він попередив, що в районі найближчим часом буде багато поліції, — додала вона після паузи. — Будь ласка… не ходи туди.

Я зупинилася біля дверей ванної. Рука зависла над ручкою, не торкаючись холодного металу.

— Я зрозуміла, — сказала я рівно. — Не буду.

***

Клацання замка здалося надто різким у тиші ванної. Я зачинила двері й уперлася лобом у холодний кахель, даючи тілу кілька секунд, щоб наздогнати думки. Серце билося швидко, нерівно, але я змусила себе дихати повільніше — вдих, видих, ще раз.

Дядько Марк.
Якщо він уже в курсі подій, значить, вони працюють швидко. Швидше, ніж я собі уявляла. І рано чи пізно він може з’явитися тут — не з підозрами, а з питаннями. Спокійними, ввічливими, такими, на які складно не відповідати. 

Якщо він знайде зв’язок між мертвим Цвяхом та Брендоном, він не шукатиме складних версій. Передозування, знайомі обличчя, знайомі маршрути — цього йому буде достатньо, щоб копнути глибше. А далі все зведеться до дрібниць: хто з ким говорив, хто кого бачив, хто занадто часто з’являвся не там, де мав би.