Я знову потягнула колу через соломинку, відчуваючи на язику бульбашки газу, коли раптом над верхньою губою з’явилося вологе тепло. Воно скотилося повільно, майже ліниво — легке лоскотання, наче випадковий дотик невидимої пір’їнки.
Я машинально піднесла руку до обличчя, торкнулася шкіри кінчиками пальців і, відвівши їх, побачила на подушечці темну смугу.
Кров.
Я зітхнула. Без здивування. Без паніки. Просто відставила стакан убік.
Майже одразу у глибині голови відгукнувся знайомий біль. Він народився десь за очима — тупий, рівний, пульсуючий. Такий, який легко ігнорувати, якщо не зосереджувати на ньому увагу.
Цей біль завжди приходив після того, як я порушувала правила. Наче мій організм нагадував про ціну кожного самостійного кроку, кожної спроби вийти за межі відведеної мені «норми». Кров була лише маркером — простим сигналом того, що система всередині мене все ще працює за власними, невідомими мені законами.
Я витерла ніс і знову взяла стакан. Пластик тихо скрипнув у пальцях — я стиснула його сильніше, ніж потрібно. Лід давно розтанув, залишивши в колі брудні, тьмяні острівці. Напій був водянистий, без смаку, з липким солодким присмаком, який нічого не означав.
Я пила не від спраги.
Мені просто потрібно було чимось зайняти рот, аби не вдихати цей густий, застояний запах, що просочив тут усе.
Це був запах «Цвяха» — місцевого дилера. Гірка суміш дешевого одеколону, спітнілого тіла та нудотно-солодкого паленого цукру. Цей сморід в’ївся в кожну щілину: від обшарпаних шпалер, що звисали зі стін, наче стара, відмерла шкіра, до засмальцьованого крісла, в якому він щойно закінчив своє нікчемне існування.
За стіною хрипко засміялася якась компанія. Почувся брязкіт пляшок і глухий удар об перегородку — хтось, мабуть, похитнувся. Вони навіть не підозрювали, що відбувається за тонкою бетонною плитою.
Цвях виглядав майже гротескно-комічно: голова закинута, рот напіввідкритий — ніби хотів вимовити останнє слово, але передумав. Його грудна клітка була нерухома. Останній хрип завмер десь у жирній шиї кілька хвилин тому. Я бачила крізь напівзаплющені повіки його зіниці, звузилися до крихітних макових зерняток.
Я пам'ятала, як його пальці, жовті від нікотину, судомно шкрябали оббивку крісла, поки він ще міг чинити бодай якийсь опір. Я змусила його прийняти ту останню дозу так, ніби це була амброзія, а не смертельна отрута. Щось, чого він хотів більше за будь-що інше.
Двері квартири здригнулися, вириваючи мене з думок. Всередину буквально влетіла Елісон. Вона важко дихала, мов після виснажливого бігу, а очі були червоними й набряклими, роз'їденими безсонними ночами та солоною вологістю.
— Шарлі! Я… я принесла гроші, як ти казала, але… — подруга замовкла на півслові.
Її телефон вислизнув із занімілих пальців і глухо впав на засалений килим, навіть не дзенькнувши. Подруга не дивилася на мене. Її погляд був прикутий до наркомана, що сидів у кріслі. Я бачила, як її зіниці почали розширюватися, поглинаючи райдужку.
— Господи, Шарлотто… що ти зробила?
Я навіть не змигнула. Дивилася на неї крізь тонку завісу сигаретного диму, відчуваючи легке головокружіння — чи то від задухи, чи то як черговий побічний ефект, який відчула кожного разу, як робила те, що було заборонено мені робити.
— Я зробила те, що обіцяла. Подбала про цього виродка, — я повільно піднялася, відчуваючи, як шкіра косухи злегка тягне плечі. Поставила стакан на липкий стіл. Фе. Тут усе було огидним — від повітря до меблів.
— Ти його вбила? — голос Елісон зірвався на шепіт. Запитання повисло в кімнаті, важке й липке, як той самий дим. Вона знала відповідь.
— Ні, — я недбало витерла руки об джинси,— Технічно, він зробив це сам. Я просто попросила його згадати кожного підлітка, якому він продав квиток в один кінець. А потім торкнулася його дала вказівку не зупинятися, поки шприц не спорожніє.
Я глянула на застигле обличчя дилера.
— Він так хотів мені догодити, Еліс, що навіть не зморщився.
Подруга стояла нерухомо, втупившись у тіло, наче намагалася зрозуміти, як реальна людина могла так швидко перетворитися на незграбну купу м'яса. Її дихання ставало все частішим, переходячи в небезпечну стадію панічної атаки. Мені це було не потрібно. Свідки в стані істерики — це зайвий шум.
— Еліс, подивися на мене, — мій голос прорізав тишу, як лезо.
Вона не відреагувала. Просто продовжувала дивитися на тіло, наче загіпнотизована. Тоді я зробила крок вперед, скорочуючи дистанцію, і різко, без попередження, схопила її за обличчя. Моя ліва рука в рукавичці міцно стиснула її підборіддя, змушуючи підняти голову. Я не використовувала силу — мені просто потрібна була її увага.
— Дивись на мене, — прошепотіла я, впиваючись поглядом у її розмиті від сліз очі. — Він заслужив на це, пам'ятаєш?
Я бачила, як вона здригнулася.
Минуло лише кілька днів з того моменту, як вона зателефонувала мені в повному розпачі, захлинаючись від крику. Елісон знайшла Брендона сама. У ванній. Синього, нерухомого, з поглядом, що вперся в стелю. Цвях продав йому «Відключку», пообіцявши кайф, якого той ще не знав.