1.

Я знову потягнула колу через соломинку, відчуваючи на язику бульбашки газу, коли раптом над верхньою губою з’явилося вологе тепло. Воно скотилося повільно, майже ліниво — легке лоскотання, наче випадковий дотик невидимої пір’їнки.

Я машинально піднесла руку до обличчя, торкнулася шкіри кінчиками пальців і, відвівши їх, побачила на подушечці темну смугу.

Кров.

Я зітхнула. Без здивування. Без паніки. Просто відставила стакан убік.

Майже одразу у глибині голови відгукнувся знайомий біль. Він народився десь за очима — тупий, рівний, пульсуючий. Такий, який легко ігнорувати, якщо не зосереджувати на ньому увагу.

Цей біль завжди приходив після того, як я порушувала правила. Наче мій організм нагадував про ціну кожного самостійного кроку, кожної спроби вийти за межі відведеної мені «норми». Кров була лише маркером — простим сигналом того, що система всередині мене все ще працює за власними, невідомими мені законами.

Я витерла ніс і знову взяла стакан. Пластик тихо скрипнув у пальцях — я стиснула його сильніше, ніж потрібно. Лід давно розтанув, залишивши в колі брудні, тьмяні острівці. Напій був водянистий, без смаку, з липким солодким присмаком, який нічого не означав.

Я пила не від спраги.

Мені просто потрібно було чимось зайняти рот, аби не вдихати цей густий, застояний запах, що просочив тут усе.

Це був запах «Цвяха» — місцевого дилера. Гірка суміш дешевого одеколону, спітнілого тіла та нудотно-солодкого паленого цукру. Цей сморід в’ївся в кожну щілину: від обшарпаних шпалер, що звисали зі стін, наче стара, відмерла шкіра, до засмальцьованого крісла, в якому він щойно закінчив своє нікчемне існування.

За стіною хрипко засміялася якась компанія. Почувся брязкіт пляшок і глухий удар об перегородку — хтось, мабуть, похитнувся. Вони навіть не підозрювали, що відбувається за тонкою бетонною плитою. 

Цвях виглядав майже гротескно-комічно: голова закинута, рот напіввідкритий — ніби хотів вимовити останнє слово, але передумав. Його грудна клітка була нерухома. Останній хрип завмер десь у жирній шиї кілька хвилин тому. Я бачила крізь напівзаплющені повіки його зіниці, звузилися до крихітних макових зерняток.

Я пам'ятала, як його пальці, жовті від нікотину, судомно шкрябали оббивку крісла, поки він ще міг чинити бодай якийсь опір. Я змусила його прийняти ту останню дозу так, ніби це була амброзія, а не смертельна отрута. Щось, чого він хотів більше за будь-що інше.

Двері квартири здригнулися, вириваючи мене з думок. Всередину буквально влетіла Елісон. Вона важко дихала, мов після виснажливого бігу, а очі були червоними й набряклими, роз'їденими безсонними ночами та солоною вологістю.

— Шарлі! Я… я принесла гроші, як ти казала, але… — подруга замовкла на півслові.

Її телефон вислизнув із занімілих пальців і глухо впав на засалений килим, навіть не дзенькнувши. Подруга не дивилася на мене. Її погляд був прикутий до наркомана, що сидів у кріслі. Я бачила, як її зіниці почали розширюватися, поглинаючи райдужку.

— Господи, Шарлотто… що ти зробила?

Я навіть не змигнула. Дивилася на неї крізь тонку завісу сигаретного диму, відчуваючи легке головокружіння — чи то від задухи, чи то як черговий побічний ефект, який відчула кожного разу, як робила те, що було заборонено мені робити. 

— Я зробила те, що обіцяла. Подбала про цього виродка, — я повільно піднялася, відчуваючи, як шкіра косухи злегка тягне плечі. Поставила стакан на липкий стіл. Фе. Тут усе було огидним — від повітря до меблів.

— Ти його вбила? — голос Елісон зірвався на шепіт. Запитання повисло в кімнаті, важке й липке, як той самий дим. Вона знала відповідь. 

— Ні, — я недбало витерла руки об джинси,— Технічно, він зробив це сам. Я просто попросила його згадати кожного підлітка, якому він продав квиток в один кінець. А потім торкнулася його дала вказівку не зупинятися, поки шприц не спорожніє.

Я глянула на застигле обличчя дилера.

— Він так хотів мені догодити, Еліс, що навіть не зморщився. 

Подруга стояла нерухомо, втупившись у тіло, наче намагалася зрозуміти, як реальна людина могла так швидко перетворитися на незграбну купу м'яса. Її дихання ставало все частішим, переходячи в небезпечну стадію панічної атаки. Мені це було не потрібно. Свідки в стані істерики — це зайвий шум.

— Еліс, подивися на мене, — мій голос прорізав тишу, як лезо.

Вона не відреагувала. Просто продовжувала дивитися на тіло, наче загіпнотизована. Тоді я зробила крок вперед, скорочуючи дистанцію, і різко, без попередження, схопила її за обличчя. Моя ліва рука в рукавичці міцно стиснула її підборіддя, змушуючи підняти голову. Я не використовувала силу — мені просто потрібна була її увага.

— Дивись на мене, — прошепотіла я, впиваючись поглядом у її розмиті від сліз очі. — Він заслужив на це,  пам'ятаєш?

Я бачила, як вона здригнулася. 

Минуло лише кілька днів з того моменту, як вона зателефонувала мені в повному розпачі, захлинаючись від крику. Елісон знайшла Брендона сама. У ванній. Синього, нерухомого, з поглядом, що вперся в стелю. Цвях продав йому «Відключку», пообіцявши кайф, якого той ще не знав.