Розділ 63

Я демонстративно ходила по мілководдю, уважно вдивляючись у прозору воду. Раз по раз нахилялася, обережно відчіпляла п'явку від каменя чи стебла очерету й опускала її до банки з водою. Каспіан робив те саме за кілька кроків від мене. Він більше не намагався підійти ближче, не заводив розмови й навіть не дивився в мій бік... принаймні так йому здавалося. Я раз у раз ловила на собі його погляд. Варто було мені нахилитися чи випростатися, як я відчувала його на собі. Коли ж озиралася, він уже поспішно переводив очі на воду. Мені хотілося усміхнутися. Хотілося, щоб він нарешті перестав удавати байдужого, підійшов і сказав хоч щось. Пояснив вчорашні слова, довів, що вони не були невдалим жартом. Але Каспіан мовчав. З кожною хвилиною ця мовчанка ставала дедалі важчою, і я все більше переконувала себе, що даремно надумала бозна-що. Мабуть, він уже й сам забув про те, що сказав у болоті.

Я вибралася на берег, поставила банку з п'явками до кошика й почала шукати між камінням великі мушлі. Герда часто сушила їх, товкла на порошок і додавала до мазей. Вода біля самого берега була прозорою, тож білі мушлі добре виділялися на темному піску. Я нахилилася, підняла одну з них і саме збиралася покласти до кошика, коли поруч почувся плескіт води.

— Що це?

Я підняла голову. Каспіан уже стояв зовсім поруч. Його штани були закочені до колін, а мокре волосся прилипло до чола. Він дивився не на мене, а на мушлю в моїй руці.

— Це мушля беззубки, — відповіла я, покрутивши її між пальцями.

 — Звичайний прісноводний молюск.

— Ага...

Він кивнув, присів навпочіпки й дістав із води таку саму мушлю. Я краєм ока спостерігала, як він уважно її розглядає, ніби сподівався знайти щось особливе. 

— Можна було просто так і сказати.

— Я так і сказала.

Він тихо хмикнув, але більше нічого не відповів. Кілька хвилин ми мовчки збирали мушлі. Тиша вже не здавалася такою напруженою, як дорогою сюди, але й легкою її теж не можна було назвати. Я весь час відчувала його поруч. Варто було мені потягнутися до чергової мушлі, як він уже відсував убік камінь або подавав ту, до якої я не дотягувалася. Він робив це мовчки, ніби зовсім несвідомо, а я так само мовчки брала її, щоразу ловлячи себе на думці, що починаю звикати до його присутності.

— Я міг сам упоратися, — несподівано промовив Каспіан, не відриваючи погляду від води. — Тобі не обов'язково було йти зі мною.

Я випросталася, обтрусила руки від піску й уважно подивилася на нього.

— Не розумію, у чому твоя проблема?

Він теж повільно підвівся. У руках усе ще тримав мушлю, машинально крутячи її між пальцями. Кілька секунд мовчав, дивився кудись повз мене, ніби підбирав слова. Потім важко видихнув, із силою жбурнув мушлю назад у річку й нарешті перевів погляд на мене. У його очах більше не було ні звичної насмішки, ні впертості чи самовпевненості. Лише якась дивна безпорадність, від якої в мене чомусь стислося серце.

— Ти моя проблема, — тихо промовив він, не відводячи від мене очей. — Відколи я сюди приїхав, ти стала моєю проблемою. Я прокидаюся й думаю про тебе. Засинаю й думаю про тебе. Куди б не пішов, постійно шукаю тебе очима. Вчора весь день переконував себе, що більше сюди не прийду... а сьогодні знову стою поруч із тобою. — Він нервово всміхнувся й похитав головою, ніби сам не вірив у власні слова. — Але найгірше... найгірше те, що ти цього не розумієш.