Розділ 57

Прокинувшись, я крізь сон почула глухі удари сокири. Кілька секунд лежала нерухомо, прислухаючись до рівномірного стукоту, а тоді різко сіла на ліжку. Невже він повернувся? Серце чомусь забилося швидше. Звісно, повернувся. Він же пообіцяв Герді відпрацювати свій борг. Я так поспішала вибігти надвір, що ледь не перечепилася об край ковдри. Швидко натягнула сукню, навіть не заплівши волосся, і побігла до дверей. Уже поклавши долоню на клямку, раптом завмерла. А що, як він подумає, ніби я рада його бачити? Я поспіхом пригладила волосся, стерла з обличчя усмішку, яка чомусь сама там з'явилялася, кілька разів глибоко вдихнула й лише тоді відчинила двері.

Переді мною стояв Сем. Він саме заніс сокиру над головою, але, побачивши мене, одразу опустив її й широко всміхнувся. Всередині щось неприємно опустилося.

— О, привіт, сонько. Як спалося?

Я ще кілька секунд мовчки дивилася на нього, не зрозуміючи, чому відчуваю таке дивне розчарування.

— Семе... А ти що тут робиш?

Він легко сперся руками на сокиру й кивнув у бік великої купи дров.

— Та йшов повз, побачив, що вам цілу підводу дров привезли. Подумав, що поки є час, допоможу порубати.

Я машинально перевела погляд на стежку, що вела до маєтку. Вона була порожньою. Жодної знайомої постаті. Лише ранковий туман ліниво стелився між деревами.

Сем підійшов ближче.

— Маргарет... Пробач мені за ту розмову. Мені справді шкода. Я тоді не подумав, що тобі потрібен час.

Я розгублено повернулася до нього.

— Що ти сказав?

Він лагідно всміхнувся, взяв мене за обидві руки й легенько стиснув долоні.

— Я розумію, що тобі потрібно все усвідомити.

Я насупилася.

— Що саме я маю усвідомити?

Усмішка не сходила з його обличчя.

— Свої почуття до мене.

Він зробив крок уперед, ніби хотів мене обійняти, але я мимоволі відступила. Навіть сама не зрозуміла чому. Просто мені стало незручно.

— Семе... Я чудово усвідомлюю свої почуття до тебе.

Я обережно звільнила свої руки з його долонь і глибоко вдихнула.

— Ти для мене як брат. Так було завжди. І, думаю... так буде завжди.

Я помітила, як на його обличчі здригнулися вилиці. Усмішка хоч і залишилася, але стала якоюсь натягнутою.

— Гаразд, — тихо промовив він. — Тоді скажу як є.

Він уже не всміхався. Очі стали серйозними, а голос — жорсткішим.

— Герда стара. Сама ж бачиш, останнім часом вона дедалі частіше хворіє. Їй недовго залишилося.

Я мимоволі стиснула губи.

— Не кажи так.

Він ніби й не почув.

— І що ти робитимеш потім? Залишишся тут сама? Без чоловіка, без захисту, без допомоги?

Він широким жестом показав на подвір'я.

— Оце все, — він кивнув на дрова, кошики й мішки, що лежали під навісом, — люди приносять Герді. Не тобі. Вони вдячні їй, а не тобі.

Я мовчала.

Його слова чомусь неприємно дряпали всередині.

— Маргарет... — він зробив ще один крок ближче. — Ти ж розумієш, що, крім мене, ти нікому не потрібна...

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але в цей момент із боку стежки пролунав знайомий  голос.