Розділ 43

Каспіан вийшов із будинку весь червоний, мов буряк. Мовчки взяв зі столу червоне яблуко й підійшов ближче.

— Чим займаєшся? — запитав, зазираючи до кошика, у якому я вже перев'язала трави, що залишалося розкласти в коморі. — Допомогти?

Він стояв надто близько. Від нього долинав дивний, але приємний запах. Я ніяк не могла зрозуміти, чим саме він пахне, але чомусь хотілося вдихнути ще раз.

— Сама впораюся.

Я підхопила кошик і попрямувала до будинку.

— Маргарет...

Я навіть не озирнулася.

Пройшовши до комори, я відчинила двері, і в ніс одразу вдарив знайомий терпкий запах сушених трав. Тут завжди пахло літом: полином, м'ятою, звіробоєм, ромашкою й ще десятками рослин, назви яких знали далеко не всі. Я поставила кошик на стіл, дістала перший перев'язаний пучок і вже простягнула руку до полиці, коли за спиною тихо рипнули двері.

Обернувшись, я побачила Каспіана. Він стояв у проході з яблуком у руці й уважно дивився на мене.

— Та що з тобою? 

Я мимоволі відступила на крок.

Він лише всміхнувся, відкусив яблуко, і гучний хрускіт розлетівся маленькою коморою.

— Я ж казав, що допоможу. Кажи, що робити.

Я скептично оглянула його з ніг до голови.

Дивно... Зараз він був зовсім не схожий на того надутого індика, якого я зустріла вперше. Переді мною стояв звичайний парубок. Лише дорогий одяг і бездоганна постава нагадували, що переді мною все ж таки лорд.

— Та чим ти допоможеш? Ти хоч у травах розбираєшся?

— А ти навчи.

Я лише фиркнула.

— Зайнятися мені більше нічим.

Відвернувшись, я почала розкладати пучки по місцях. Кожна трава мала свою полицю, інакше потім довелося б пів дня шукати потрібну. Позаду знову почувся хрускіт яблука.

Надто близько.

Я різко обернулася.

Каспіан стояв майже впритул. Не зводячи з мене очей, повільно жував яблуко, а тоді перевів погляд на полиці.

— І що, ти пам'ятаєш, де яка трава лежить?

Я насупилася.

— Авжеж пам'ятаю. За кого ти мене маєш?

 Я вже два роки лікую тварин. Людей Герда мені поки що не дозволяє, але цього цому не варто знати.

— Усі?

Його брови здивовано підлетіли вгору.

— Звісно, усі.

Я відчула, як десь під грудьми знову починає закипати роздратування.

— Навіть після того, як Герда їх переставить?

Я лише закотила очі.

— Герда ніколи їх не переставляє.

Він повільно кивнув, знову відкусив яблуко й кілька секунд мовчав.

— Хочеш скуштувати?

Я здивовано звела брови.

— Що?

Він простягнув мені надкушене яблуко.

— Яблуко... Воно солодке.

Я перевела погляд на яблуко, потім знову на нього, і в ту ж мить у мене всередині все закипіло.

Та він знущається? Думає, якщо він лорд, то всі навколо тільки й мріють доїдати його недоїдки?

— Я що, схожа на порося, щоб доїдати за тобою?

Каспіан кліпнув, ніби не зрозумів про, що я. Усмішка повільно згасла на його обличчі. Він поспіхом опустив руку разом із яблуком і відступив на крок.

— Пробач... Я не подумав.

Він вимовив це так тихо, що я ледь почула.

— Нічого дивного, — хмикнула я й демонстративно повернулася до полиць.

Я почула за спиною швидкі, різкі кроки. За мить двері з гуркотом зачинилися.

Я невдоволено скривилася, поправляючи пучок звіробою на полиці.

— Ну от... Знову ґедзь вкусив..