Розділ 37

— Герда сказала, щоб я тобі передала води.

Я простягнула Каспіанові глечик, навмисне не дивлячись у його бік. Нехай не думає, що я принесла його з власної волі. Він витер долонею піт із чола, відклав сокиру й прийняв глечик. Зробив кілька довгих ковтків, із задоволенням видихнув і лише тоді підняв на мене очі.

— Дякую. Але не потрібно так явно показувати, що мені тут не раді, — кутики його губ ледь помітно сіпнулися в усмішці. — Я й сам не радий тут бути. Відплачу борг, і ти мене більше не побачиш.

Я нарешті глянула на нього і байдуже знизала плечима.

— Мені байдуже. Але навіть не мрій, що спатимеш на моєму ліжку.

Каспіан голосно розсміявся. Сміх у нього був зовсім не схожий на той стриманий, який я чула в перші дні нашого знайомства.

— Не бійся. Я спатиму у своєму м'якому... великому... розкішному ліжку в маєтку.

Він навмисне розтягував кожне слово, ніби знав, що це мене дратує.

Я фиркнула.

— От і добре.

Міцніше перехопивши порожній глечик, я рушила повз нього до саду, але не встигла зробити й кількох кроків, як Каспіан несподівано ступив убік і перегородив мені дорогу. Я так різко зупинилася, що ледь не врізалася просто в його груди. Довелося поспіхом відхилитися назад. Підвівши голову, я зустрілася з ним поглядом. Він дивився на мене з легкою, трохи хитрою усмішкою, ніби ця ситуація його відверто тішила. На якусь мить я навіть забула, що хотіла сказати, і тільки відчула, як чомусь перехопило подих.

— Не поспішай. Я складу дрова, і Герда сказала, що ми маємо піти по ягоди.

— По ягоди? — перепитала я, кліпнувши очима.

— Угу.

Я одразу зробила крок назад, збільшуючи відстань між нами.

— А сам ти не можеш сходити?

Каспіан зробив крок уперед, ніби зовсім не помітив мого відступу. Від нього ще пахло свіжим деревом, милом і літнім сонцем. Він трохи нахилив голову й уважно подивився мені просто в очі.

— Мені потрібен хтось, хто навчить мене в них розбиратися.

Голос його став тихішим, глибшим, а погляд чомусь затримався на моєму обличчі трохи довше, ніж було потрібно. Мені від цього стало якось незатишно. Я поспіхом відвела очі, міцніше стиснула ручку глечика й іще на пів кроку відступила.

— Гаразд... Якщо пообіцяєш не наближатися до мене ближче, ніж на метр.

Каспіан широко всміхнувся, підняв обидві руки так, ніби здавався в полон, і слухняно зробив крок назад.