Розділ 35

Я поверталася із села після обіду. Кошик приємно відтягував руку, а сонце повільно хилилося до лісу, пробиваючись крізь густе листя. Ще здалеку до мене долинув рівномірний стукіт сокири, що з дивовижною точністю розколювала поліна. Я мимоволі всміхнулася й пришвидшила крок.

— Усе-таки передувся...

Я була певна, що Сем нарешті схаменувся. Не міг же він через одну розмову перекреслити стільки років дружби. Ми ж із самого дитинства були нерозлийвода. Ну, посварилися. Ну, образився. З ким не буває? От зараз прийду, пожартую з нього, і все стане, як раніше.

Та варто було мені завернути за стару яблуню, як усмішка повільно сповзла з мого обличчя.

Біля сараю стояв зовсім не Сем.

Каспіан.

Він так вправно орудував сокирою, ніби все життя тільки цим і займався. Поліна слухняно розліталися навпіл після одного точного удару, а рухи були настільки впевненими й легкими, що якби я сама не знала, скільки сили потребує така робота, то подумала б, ніби він зовсім не докладає зусиль. На лобі блищали краплини поту, рукави сорочки були закочені до ліктів, а волосся безладно спадало йому на чоло. Почувши мої кроки, він підняв голову й одразу помітив мене.

— Що ти тут робиш? — примружившись, запитала я.

— Не хочу здатися надто очевидним, — він опустив сокиру, сперся на її держак і широко всміхнувся. — Але я рубаю дрова.

Я закотила очі й важко видихнула.

— Я не сліпа. Я питаю, чому ти тут?

— Я обіцяв віддати борг Герді...

— Ти хочеш сказати, що замість грошей вона змусила тебе рубати дрова?!

На губах Каспіана з'явилася  задоволена усмішка.

— Схоже, тебе вона про це не попередила, — промовив він, ледь примружившись.

Я так сильно зціпила зуби, що аж щелепа заболіла. Ця стара... Ну звісно. Хто б ще міг таке вигадати?

Не сказавши більше ні слова, я різко розвернулася й широким кроком попрямувала до хижини, вже подумки готуючись висловити Герді все, що думаю про її дивні способи змушувати людей платити за лікування.