Розділ 32

— Доброго ранку. Сподіваюся, ти зголоднів, бо Марія приготувала неймовірно смачний сніданок, — промовив дідусь, щойно я переступив поріг їдальні.

Він уже сидів за столом і з неабияким апетитом їв омлет. Від гарячої страви здіймалася пара, а запах свіжого масла й запечених трав одразу нагадав мені, що вчорашню вечерю я так і не скуштував.

— Не відмовлюся, — коротко відповів я й сів за стіл.

Служниця одразу поставила переді мною тарілку. Їжа пахла так апетитно, що живіт мимоволі нагадав про себе. Я взяв виделку, відрізав перший шматок, але не встиг піднести його до рота.

— Як тобі гостювалося в Герди?

Я на мить завмер, а потім усе ж поклав шматок до рота, повільно пережував і лише тоді відповів:

— За стільки років її будинок зовсім не змінився, — я зробив коротку паузу, мимоволі всміхнувшись сам до себе. — Лише шуму в ньому стало значно більше.

— Це ти про Маргарет? — старий тихо засміявся.

— Вона...

Я так сильно стиснув виделку, що аж побіліли пальці.

— Вона знає, як роздратувати.

— О, повір, я це добре знаю.

Дідусь кілька разів кивнув головою, ніби пригадав щось дуже кумедне, і знову взявся за сніданок.

— Коли Герда взяла її до себе, цей маленький кучерявий хаос перевернув усе догори дриґом. Вона ніколи не зважала ні на правила, ні на становище людей, ні на шляхетні манери. Просто жила так, як їй хотілося.

Він усміхнувся так тепло, що я мимоволі відклав виделку й уважніше подивився на нього.

— Знаєш... іноді я навіть починав їй заздрити.

Я мовчав.

Було дивно чути такі слова від людини, яка все життя прожила за правилами, що їх сам же й установлював.

— А звідки вона?

Дідусь повільно похитав головою.

— Ніхто не знає. Герда знайшла її в лісі й забрала до себе. Люди побоялися брати чужу дитину, тож вона так і залишилася жити з Гердою.

Я задумливо провів виделкою по краю тарілки.

— То ніхто не знає, хто її батьки?

— Ні. Вона й сама нічого не пам'ятає. Їй тоді було років три.

У їдальні на мить запала тиша. Дідусь спокійно доїдав свій омлет, а я дивився кудись перед собою, вже зовсім не помічаючи сніданку. Перед очима чомусь поставала не та Маргарет, яка сварилася зі мною через барвінок чи насміхалася з моєї гордості, а маленька кучерява дівчинка, яка загубилася в лісі й навіть не пам'ятала, звідки вона родом. Дивно... Вона й сама, мабуть, не здогадується, що десь, можливо, досі є люди, які назвали б її своєю донькою.