Розділ 29

Повозка з гербом нашого маєтку з'явилася на дорозі ближче до полудня. Я помітив її ще здалеку. Сонце відбивалося від металевих оздоб, коні рівномірно переступали ногами, а знайомий кучер раз по раз підганяв їх батогом. Чомусь від одного лише вигляду родового герба мені мало б стати спокійніше. Ще вчора  я  мріяв якнайшвидше повернутися додому. Тепер же, дивлячись, як повозка повільно наближається до хижини, я не відчував ані полегшення, ані радості.

— Мілорде! — вигукнув кучер, щойно повозка зупинилася, й поспіхом зіскочив на землю. — Граф наказав забрати вас. Казали, що ви поранені.

Я лише коротко кивнув. В цю мить двері хижини прочинилися, і на подвір'я вийшла Герда, на ходу витираючи руки об фартух. Вона уважно подивилася спершу на мене, потім на повозку, але не промовила ні слова. Здавалося, стара навмисне мовчить, чекаючи, яке рішення я прийму.

— Я повернуся додому, — сказав я, зустрівшись із нею поглядом. — Дякую за гостинність. Я... відплачу вам за все.

Герда лише кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала.

— Звісно, звісно, — промовила вона, ледь усміхнувшись. — Але я сподіваюся, що молодий лорд пам'ятатиме мою доброту. Коли тобі стане краще, ти повернешся й відплатиш мені за неї?

— Я заплачу, скільки скажете, і пришлю слуг допомогти вам із господарством.

— Е ні, — стара одразу похитала головою. — Не їм я допомогла, а тобі. І грошей мені не треба. Відплатиш своєю працею.

Я мимоволі важко зітхнув.

— Гаразд. Я повернуся через тиждень.

Герда задоволено хмикнула, почувши те, що хотіла.

— От і добре.

Більше вона нічого не сказала. Просто розвернулася й неспішно пішла до хижини. Я ще кілька секунд дивився їй услід, а потім, спираючись на милицю, обережно заліз до повозки. Кучер одразу скочив на козли й смикнув поводи. Коні рушили вперед.

Я їхав додому.

То чому ж не відчував жодної радості?

Я відкинувся на спинку сидіння й мимоволі уявив, як Маргарет повернеться з ярмарку, дізнається, що я поїхав, і, мабуть, щиро зрадіє. Нарешті не доведеться терпіти лорда, який займав її кімнату.

Я сам не помітив, як стиснув кулак.

— Господи... як же ти мене дратуєш.

— Що ви сказали, мілорде? — озвався кучер, озирнувшись через плече.

Я кліпнув, не розуміючи про, що він. А потім зрозумів,що промовив це в голос.

— Нічого. Просто думки вголос.