Розділ 27

Я зачинив за собою двері й сперся на них спиною. Усередині все ще гупало — не серце, а якесь безглузде роздратування, яке ніяк не хотіло вщухати. Я важко видихнув, провів долонею по обличчю, потер перенісся, сподіваючись хоч трохи заспокоїтися, але від цього стало тільки гірше. Перед очима знову й знову поставала одна й та сама картина: Сем усміхається, Маргарет сміється й дивиться на нього так легко, ніби вони знають одне одного цілу вічність.

Чому я взагалі так відреагував? Сокиру жбурнув, як останній дурень. Дверима грюкнув так, ніби мене хтось смертельно образив. А Сем... Сем просто стояв і всміхався. Звичайний хлопець. Звичайна розмова. Звичайний ярмарок. І все ж усередині щось так перекрутилося, що я ледве стримався, аби не сказати йому щось різке.

 Я ще раз потер обличчя й повільно відштовхнувся від дверей, намагаючись хоч якось упорядкувати власні думки, але вони тільки сильніше плуталися.

Можливо, я просто втомився. Можливо, нога болить сильніше, ніж я готовий собі зізнатися. Можливо... Ні. Краще взагалі про це не думати. Я повільно пройшов до столу. На ньому досі лежали яблука, які я так і не дочистив уранці. Машинально взяв одне до рук, але пальці стиснули його надто сильно, і тонка шкірка тихо тріснула. Я невдоволено фиркнув і поклав яблуко назад, навіть не помітивши, що весь цей час стискав щелепи.

З вулиці долинув сміх.

Її сміх.

Я завмер, сам не розуміючи чому. Потім, ніби зовсім випадково, зробив кілька кроків до вікна. Не настільки близько, щоб можна було подумати, ніби я підслуховую. Просто... захотілося подивитися, що там відбувається.

 Вони стояли біля хвіртки. Сем нахилився до Маргарет, щось їй говорив, а вона усміхалася так щиро й безтурботно, що мені раптом стало якось не по собі.

Нічого особливого. Нічого дивного. Нічого такого, що мало б мене хвилювати. Вони ж друзі. Герда сама казала, що знають одне одного з дитинства. Я й сам нещодавно переконував себе, що в цьому немає нічого незвичайного. І все ж усередині знову неприємно стиснулося, ніби хтось затягнув тугий вузол просто під ребрами.

Я різко відвернувся від вікна й одразу пошкодував про це. Нога болісно смикнулася, змусивши мене скривитися. Повільно опустившись на стілець, я сперся ліктями на коліна й втупився в долівку. Думки кружляли в голові, не даючи спокою.

Чому мені взагалі не подобається, що вона йде з ним на ярмарок? Чому я кинув ту кляту сокиру? Чому мені стало так неприємно, коли Маргарет сказала, що завтра я повернуся до маєтку? Чому...

Я різко обірвав себе.

Ні.

Не варто в цьому копатися.

Я просто не люблю, коли мене ігнорують.

Ось і все.

Це цілком логічно.

Я ще кілька хвилин сидів нерухомо, втупившись у дерев'яну підлогу. Десь глибоко всередині все ще залишався той дивний клубок — не біль, не страх і навіть не злість. Щось зовсім інше. Незрозуміле. І, якщо вже бути чесним із самим собою, я зовсім не мав бажання з'ясовувати, що це таке.