Розділ 26

— Семе, а ти чого прийшов? — здивовано запитала я.

Хлопець відчинив хвіртку й, як завжди, без жодного запрошення зайшов на подвір'я. Це нікого не дивувало. За стільки років Сем став для нас майже членом родини. Він міг з'явитися будь-коли: принести м'яса, допомогти Герді з господарством чи просто побалакати. Герда навіть бурчати на нього перестала, настільки звикла до його постійних візитів.

— Та ось думав вам дрова нарубати.

Він усміхнувся, але, помітивши Каспіана із сокирою в руках, зробив коротку паузу й здивовано оглянув уже чималу купу наколотих дров.

— Та бачу, у тебе вже є помічник.

— Ну, це тимчасовий помічник. Він уже завтра поїде додому.

Я весело посміхнулася й машинально перевела погляд на Каспіана.

Ще мить тому він усміхався. Спокійно рубав дрова і виглядав навіть... милим. Тепер усмішка зникла з його обличчя. Він стояв нерухомо, міцно стискаючи держак сокири. На шиї напружилися жили, щелепи стиснулися так сильно, що на вилицях заграли м'язи, а блакитні очі стали холодними й зовсім чужими. Я навіть несвідомо потерла передпліччя. Чомусь раптом стало прохолодно, хоча сонце й далі припікало.

Сем, схоже, нічого не помітив. Він підійшов до Каспіана й простягнув йому руку.

— Я Сем. Ми з Маргарет близькі друзі.

Каспіан подивився на його долоню байдуже. Потім усе ж потиснув руку.

— Каспіан.

Усього одне слово. Коротко. Сухо.

Дивний усе-таки чоловік, — подумала я. — Настрій у нього змінюється швидше, ніж погода навесні.

Сем уже нахилився до мене ближче.

— То якщо дрова вже нарубані, може, стара відьма відпустить тебе на ярмарок?

Я мимоволі озирнулася на хижину.

— Та мені ще трави треба розібрати...

— Та годі тобі. Потім удвох швиденько зробимо.

Сем усміхнувся так щиро, що я теж не стримала усмішки.

— Гаразд, але тільки якщо купиш мені смаколики.

— Домовилися.

Він весело підморгнув.

У ту ж мить поруч пролунав такий гуркіт, що я аж підскочила. Каспіан жбурнув сокиру просто на купу дров. Сокира ще кілька секунд тремтіла, встромившись у колоду.

Я здивовано повернулася до нього.

Не сказавши ані слова, він різко підхопив милицю й рушив до хижини. Крокував швидко, хоча через хвору ногу це виходило доволі кумедно. Двері грюкнули за ним так голосно, що з яблуні над нами здійнялася ціла зграйка горобців.

Ми із Семом ще кілька секунд мовчки дивилися вслід.

— Чого це він? — нарешті запитав Сем.

Я лише безпорадно знизала плечима.

— Не звертай уваги... Дивний він.