Розділ 25

Нога все ще неприємно нила після вивиху. Особливо щоразу, коли я переносив на неї вагу тіла, але я вперто не подавав виду. Найменше мені хотілося, щоб Маргарет побачила мене безпорадним. Не знаю чому, та думка про те, що вона може дивитися на мене зі співчуттям, дратувала значно сильніше, ніж сам біль.

Маргарет сиділа за довгим дерев'яним столом навпроти хижини й перебирала трави. Сонце пробивалося крізь листя старих яблунь, ковзаючи по її чорних кучерях, які раз у раз вибивалися з коси. Вона щось тихенько наспівувала собі під ніс, вправно відокремлюючи листочки від стебел, а потім час від часу підіймала на мене очі.

І щоразу, коли я ловив на собі її погляд, зі мною починало коїтися щось дивне.

Спина сама випростовувалася, плечі розправлялися, а рука сильніше стискала держак сокири. Я починав рубати дрова енергійніше, ніби все життя тільки цим і займався. Поліна розліталися на друзки, хоча від кожного удару нога болісно смикалася. Хотілося скривитися, потерти щиколотку або хоча б трохи перепочити, але варто було Маргарет знову поглянути в мій бік, як я ще вище підводив голову й робив вигляд, що взагалі не відчуваю втоми.

Збоку тихенько захихотіла Герда. Вона щось прошепотіла Маргарет, кивнувши в мій бік. Я не почув слів, зате добре побачив, як кутики губ дівчини ледь помітно смикнулися. Вона відклала трави, взяла зі столу глиняний глечик з водою й попрямувала до мене.

Я миттю випростався ще рівніше.

Навіть живіт сам собою підтягнувся.

— Жарко, на, попий води, — промовила вона, простягаючи мені глечик. — Не знала, що такі, як ти, уміють дрова рубати.

— Такі, як я? — перепитав я, підводячи брову й обережно забираючи глечик із її рук.

— Вельможі, — коротко відповіла вона, не відводячи від мене своїх ясних очей. — За вас же все інші роблять. Думала, ти навіть не знаєш, як сокиру тримати.

Я зробив кілька великих ковтків. Холодна вода приємно освіжила горло, а кілька крапель покотилися з підборіддя на шию й повільно зникли під коміром сорочки. Чомусь саме в цю мить мені захотілося виглядати... краще. Сам не розумів чому. Я навіть несвідомо розправив плечі ще ширше й міцніше стиснув глечик, ніби це могло додати мені шляхетності.

— Радий, що зміг тебе здивувати.

Посмішка сама з'явилася на моєму обличчі. Не та стримана, до якої я звик на балах чи світських вечорах, а якась легка й зовсім невимушена. Дивно, але поруч із цією дивакуватою дівчиною вона з'являлася сама собою.

Маргарет на мить завмерла. Її погляд ковзнув по моєму обличчю. У кутиках її губ уже почала народжуватися відповідна усмішка, коли раптом із боку дороги почувся гучний чоловічий голос:

— Маргарет!

Ми обоє одночасно повернули голови.

Біля хвіртки стояв Сем.