Розділ 24

— Як твоя нога? — запитала я, ледь стримуючи сміх.

Варто було лише поглянути на Каспіана, як уява знову підкидала мені нічну картину. Я швидко відвернулася до столу, щоб він не помітив моєї усмішки, процідила свіже молоко крізь полотно, перелила його до глиняного глечика й поставила на стіл.

— Уже не так болить, — відповів Каспіан. — Схоже, та зелена жижа й справді добре допомагає.

Я присіла навпочіпки біля його стільця й одразу взялася розмотувати пов'язку, що за ніч стала зеленкуватою від пулину. Каспіан мовчки простягнув ногу вперед, а я уважно оглянула щиколотку. Припухлість майже зійшла, шкіра вже не була такою червоною, як учора. Обережно натиснувши пальцями біля кісточки, я підвела на нього очі.

— Ну що ж, нога явно зменшилася. Болить?

— Зовсім трішки.

Він відповів, відводячи обличчя в інший бік. Але я виразно почула, як він ледь помітно зціпив зуби, і навіть побачила, як на мить напружилися м'язи на щелепі.

— Брехун, — тихенько пробурмотіла я.

— Чого це?

Я закінчила перев'язку, обтрусила долоні від залишків пулину й випросталася.

— Ну якщо нога вже майже не болить, тобі варто збиратися додому.

Каспіан нічого не відповів. Лише перевів погляд на Герду, яка саме саджала пиріг до печі.

— Рано йому ще, — незворушно мовила стара, навіть не озираючись. — Земля після дощу ще не підсохла, а нога недостатньо зміцніла. Нехай побуде до завтра, а там буде видно.

Я невдоволено глянула на неї. Ну звісно. Явно хоче витрусити з лорда ще трохи грошей.

Скупа стара карга.

— За його ногу хвилюєшся, а за мою спину — ні? Я більше не збираюся спати на тій софі.

Заклавши руки в боки, я сердито втупилася в Герду, але та лише байдуже змахнула рушником борошно з долонь.

— Я можу спати на сіні, — спокійно промовив Каспіан.

Я повільно повернула до нього голову.

— Що?

— Можу спати на сіні. Спокійно повторив він, Каспіан знизав плечима невимушено.

— Лорд із розкішного маєтку готовий спати на сіні?

Мої брови так високо підскочили, що, здається, мало не сховалися під волоссям.

— Не бачу в цьому проблеми.

Він сперся на милицю, неквапливо підвівся й цілком серйозно додав:

— А ще можу нарубати дров... чи зробити якусь іншу роботу. Не люблю сидіти без діла.

Я так і завмерла.

На обличчі Каспіана не було й тіні жарту. Він справді збирався рубати дрова. Власноруч.

Я повільно перевела погляд на Герду, яка стояла біля печі з таким незворушним виглядом, ніби нічого дивного зараз не сталося.

Ну ні.

Люди не брешуть.

Вона точно відьма.

Бо іншого пояснення тому, як за два дні цей пихатий аристократ перетворився на чоловіка, який добровільно пропонує спати на сіні й рубати дрова, у мене просто не було.