Розділ 22

Я вклалася на невелику софу в кімнаті Герди. Вона виявилася твердою, незручною й до того ж закороткою. Ноги впиралися в дерев'яну спинку, а варто було лише повернутися на інший бік, як під ребрами щось починало неприємно тиснути. Але це все одно було краще, ніж спати на долівці. Я натягнула ковдру до самого підборіддя й важко зітхнула, намагаючись знайти бодай якесь зручне положення.

— Дивний він якийсь, — пробурмотіла я собі під ніс, втупившись у темну стелю. — То бурчить, то усміхається, то знову такий добренький, хоч до рани прикладай.

Перед очима знову виникла його усмішка. Я сердито скривилася й перевернулася на другий бік.

— Швидше б він уже повернувся до свого маєтку й звільнив моє ліжко.

— Спи вже, — долинуло з темряви невдоволене бурчання Герди. — Чого розбалакалася?

— Та намагаюся я, — фиркнула у відповідь, знову смикаючи ковдру. — Але мені незручно.

Я різко сіла на софі й потерлаdpyMH шию. У темряві ледве вимальовувався силует Герди, яка, судячи з усього, почувалася у своєму ліжку причудово.

— Чому, поки він спить у моєму ліжку, я маю мучитися тут?

Кілька секунд стара мовчала, а потім тихенько захихотіла.

— А хто тебе змушує спати тут?

Я насупилася.

— У якому сенсі?

— Можеш спати у своєму ліжку.

Я кілька разів кліпнула, намагаючись зрозуміти, чи не почулася мені ця дурня.

— Разом із ним?

— Авжеж.

У голосі Герди вже відверто бриніли веселощі.

— Була б я років на п'ятдесят молодша, сама б запропонувала йому своє ліжко.

Вона так щиро розреготалася, що навіть ліжко під нею заскрипіло.

— Господи, Гердо...

Закотивши очі, я безсило впала назад на подушку.

— Ти просто жахлива.

Стара й не думала заспокоюватися. Її сміх лунав по всій кімнаті, а я лише сильніше натягнула ковдру на голову, намагаючись не слухати її.

Та уява вирішила остаточно з мене познущатися.

Перед очима так яскраво постала картина, ніби все відбувалося насправді: Герда кокетливо поправляє чепчик і запрошує Каспіана до свого ліжка, а той стоїть посеред кімнати з таким виразом обличчя, ніби його щойно засудили до страти. Я уявила, як він розгублено озирається, шукаючи шлях до втечі, а Герда вже відгортає ковдру й лагідно промовляє: «Ну чого ж ти соромишся, мілорде?»

Я різко затулила рота долонею. Плечі затремтіли від стримуваного сміху, а з грудей усе одно вирвалося тихе фиркання.

— Оце мала біда, — задоволено пробурмотіла Герда крізь сміх. — Спершу бурчала, а тепер сама регочеш.

Я лише міцніше закуталася в ковдру.

— Це все через тебе.

— Авжеж, дитино. Завжди через мене.

Я похитала головою, досі ледь стримуючи сміх. Проклята стара. Вона примудрялася розвеселити мене навіть тоді, коли я була впевнена, що сердитимуся до самого ранку.