Розділ 21

Маргарет старанно м'яла пулин у дерев'яній мисці. Трава мала доволі гидкий запах, який швидко розповзався хижиною й перебивав навіть аромат м'яти та свіжого хліба. Втім, сама вона цього ніби не помічала. Насупивши брови від зосередження, дівчина товкла листя дерев'яною ложкою, час від часу підливаючи трохи води. Герда казала, що пулин добре витягує запалення й ставить на ноги швидше за будь-якого лікаря, хоча на запах більше нагадував щось таке, що могло б ту ногу остаточно добити.

— Підтягни штанину, зараз накладу пулин, — скомандувала Маргарет, навіть не піднімаючи на мене очей.

Після вечері Герда майже одразу пішла спати, залишивши нас удвох біля столу. Підозрюю, стара зробила це навмисне. Вона останнім часом узагалі дивилася на нас із якоюсь дивною задоволеною усмішкою, яка викликала в мене підозри. Я слухняно підтягнув штанину завеликих штанів, які вона мені видала замість мого одягу. Вони висіли на мені мішком і весь час нагадували, що я перебуваю не вдома, а в хижині серед лісу.

Маргарет присіла навпочіпки біля мого стільця. Кілька кучерів вибилися з коси й спадали їй на щоки, але вона вперто не звертала на це уваги. Взявши шматок білої тканини, вона швидко розмастила по ньому зелену кашку, після чого обережно приклала її до моєї щиколотки. Від холодної примочки я мимоволі здригнувся.

— Терпи, мілорде.

— Наче в мене є вибір.

— Немає.

Кутики її губ ледь помітно смикнулися в усмішці, і вона знову повернулася до роботи. Її пальці швидко й упевнено обмотували тканину навколо ноги. Руки в неї були теплі й напрочуд м'які для людини, яка щодня носить воду, рубає дрова й порається в саду. Лише тонкі мозолі на долонях нагадували про важку працю. Я сам не помітив, як почав спостерігати за нею. За тим, як вона закушує губу, коли зав'язує вузол, як хмурить брови від зосередження, як час від часу здуває з обличчя неслухняний кучер.

— Тобі подобається тут жити?

Запитання вирвалося саме собою.

Маргарет підняла голову. Її блакитні очі зустрілися з моїми, і серце раптом тривожно гупнуло десь у грудях.

— Чому питаєш?

Цього разу вона не насміхалася. Просто дивилася уважно, чекаючи відповіді.

— Не знаю. Просто... ти щодня важко працюєш, але майже завжди усміхаєшся. Наче тебе взагалі нічого не засмучує.

Вона задумалася лише на мить, після чого знизала плечима так легко, ніби відповідь була очевидною.

— А чого плакати? У мене є дім, їжа, вода. Навіть одяг хороший є. Не бачу причини сумувати.

Вона сказала це так просто, що я мимоволі опустив очі. У моєму світі люди мали значно більше, але чомусь рідко виглядали такими щасливими.

Маргарет закінчила перев'язувати ногу й легенько поплескала долонею по бинту.

— Готово.

Потім сіла просто на підлогу поруч зі стільцем і примружилася, уважно розглядаючи мене.

— А ти чому завжди такий похмурий?

Я тихо видихнув.

— У вищому товаристві не заведено постійно усміхатися. Це вважається легковажністю й поганим тоном.

Маргарет кілька секунд мовчала, не зводячи з мене погляду. Потім раптом похитала головою.

— Даремно.

— Що саме?

— Даремно не усміхаєшся.

Я здивовано підняв брову.

Маргарет дивилася на мене напрочуд серйозно. У світлі каміна її очі здавалися темнішими, а на обличчі не було звичної насмішки.

— У тебе чарівна усмішка.

На мить у хижині стало так тихо, що я почув потріскування дров у каміні.

Здається, вона й сама зрозуміла, що сказала. Щоки Маргарет миттєво порожевіли, і вона так різко підвелася на ноги, що мало не перекинула миску з травами.

— Як для такого страшка, звісно.

Я не втримався й усміхнувся.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— Якщо тобі так легше.

— Мені й так легко.

Вона пробурмотіла це надто швидко й заходилася складати бинти та трави з завзятістю. Спостерігати за цим виявилося напрочуд кумедно.

— Ти можеш лягти в моїй кімнаті, — зрештою промовила вона, вперто дивлячись кудись убік. — Я вже постелила. А сама спатиму в Герди.

— Вибач, що додав тобі стільки клопоту.

На цих словах вона все ж подивилася на мене. Лише на мить, але цього вистачило, щоб я помітив, як її погляд потеплішав.

— Вибачення в кишеню не покладеш. Доведеться відпрацьовувати.

— Домовилися.

Маргарет недовірливо примружилася, ніби чекала, що я зараз почну сперечатися або кепкувати, але я говорив серйозно.

— Що?

— Я сказав: домовилися.

Вона ще кілька секунд дивилася на мене, після чого фиркнула й похитала головою.

— Дивний ти сьогодні якийсь.

Поставивши миску з травами, вона попрямувала до кімнати Герди. Уже біля самих дверей Маргарет озирнулася через плече, ніби хотіла щось сказати, але передумала й швидко зникла за дверима.

Я залишився сам біля каміна. Полум'я тихо потріскувало, за вікном шумів вечірній вітер, а в повітрі все ще відчувався запах м'яти й тих дивних трав, якими вона лікувала мою ногу.