Розділ 19

— Ти ба яка цяця. Не треба йому прислуговувати.

Я так сердито терла сорочку Каспіана об пральну дошку, ніби це була не тканина, а сам лорд Гордер. Піна вже вкрила руки до ліктів, а нещасна сорочка, здається, починала розплачуватися за всі його гріхи разом узяті. Сонце поволі хилилося до лісу, у повітрі пахло мокрою землею після недавньої зливи, а поруч на мотузках сушилися трави, наповнюючи подвір'я запахом м'яти й звіробою. Зазвичай така робота мене заспокоювала, але сьогодні виходило навпаки.

— Наче я сама цього хочу, — пробурмотіла я, знову занурюючи сорочку у воду.

Перед очима раз по раз виникало його похмуре обличчя.

Я сам можу ходити. Мені не треба прислужувати.

Я так сильно викрутила тканину, що вода бризнула в усі боки.

— Ну й чудово. Наступного разу сам собі пратимеш одяг.

— Що ти там собі під ніс бурчиш?

Голос Герди пролунав позаду так несподівано, що я мало не впустила сорочку назад у ночви. Озирнувшись, я побачила стару, яка саме поверталася з кошиком трав. Вона зупинилася біля лавки й уважно дивилася на мене своїми примруженими очима. За стільки років життя з нею я вже знала цей погляд. Так вона дивилася, коли помічала щось цікаве.

— Нічого.

— Брешеш.

Я закотила очі.

— Ну добре. Твій улюбленець-лорд губу надув.

Герда поставила кошик на лаву й почала перебирати трави, ніби наша розмова її зовсім не цікавила.

— Що ти йому вже ляпнула?

— Та нічого. Поки він був у лазні, приходив Сем, приніс м'ясо, а я його проводила. Коли повернулася, цей уже бурчав, як старий дід. Я йому допомогти хотіла, а він дивиться так, ніби я особисто винна в усіх його нещастях.

Герда раптом хмикнула.

— Он як.

Я підняла голову.

Стара виглядала підозріло задоволеною. Не просто задоволеною. Дуже задоволеною.

Настільки задоволеною, що мені одразу захотілося дізнатися причину.

— Що значить «он як»?

Вона лише знизала плечима, сховала кілька гілочок лаванди до кошика й рушила до хижини.

— Гердо!

— Що знову?

Я кинула сорочку назад у воду й уперла руки в боки.

— Чого ти така задоволена?

На старечому обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— А хіба я задоволена?

— Так.

— Тоді, мабуть, маю причину.

Із цими словами вона спокійно зникла за дверима хижини.

Я так і залишилася стояти посеред подвір'я з мокрими руками й абсолютно нічого не розуміти. Кілька секунд дивилася на двері, за якими щойно зникла стара, потім на сорочку Каспіана, а потім знову на двері.

— Що з ними сьогодні всіма таке?

Я сердито взяла сорочку з ночви й заходилася прати її з новою силою.

— Якісь самі собі на умі.