Розділ 17

Я сердито зачинила за собою двері й сперлася на них спиною. Серце все ще калатало швидше, ніж мало б після звичайної розмови. Ну й нахаба.

Дивись не закохайся, грязнуле.

Я скривилася й закотила очі.

— Напищений павич.

Пройшовши до столу, я важко опустилася на лаву й підтягнула до себе кошик із м'ятою. Пальці автоматично почали обривати листочки, складати їх в одну миску, а стебла відкидати в іншу. Робота завжди допомагала впорядкувати думки. Принаймні зазвичай. Сьогодні чомусь не допомагала. Перед очима раз по раз виникала та дурнувата усмішка. Я сердито відірвала від стебла цілий пучок листя.

— Самозакоханий бовдур.

Усмішка нікуди не поділася. Навпаки. Що більше я намагалася про неї не думати, то впертіше пам'ять підсовувала мені той момент біля лазні. Сонце в його волоссі. Блакитні очі. Отой самовдоволений вираз обличчя перед тим, як він сказав свою дурну фразу. Я так сильно стиснула стебло м'яти, що воно тріснуло між пальцями.

— Та що зі мною таке?

Я знала його лише кілька днів. Кілька днів! За цей час він встиг вигнати мене із саду, забрати мій ліхтар, через нього я промокла до нитки й цілий день пролежала з гарячкою. І все ж замість того, щоб радіти його стражданням, я сиділа й думала про його усмішку. Це було просто смішно.

Саме в цю мить у двері постукали.

— Відчинено!

Двері прочинилися, і на порозі з'явився Семюел. Побачивши знайоме обличчя, я відчула, як напруга сама собою відступає. На губах одразу з'явилася усмішка.

— Семе!

Син м'ясника стояв на порозі з великим загорнутим у полотно пакунком у руках. Високий, широкоплечий, із трохи скуйовдженим русявим волоссям. Побачивши мене, він помітно випростав плечі й ніяково усміхнувся.

— Вітаю.

— Заходь, чого став як стовп?

Я засміялася й махнула рукою, запрошуючи його всередину. Сем переступив поріг і обережно зачинив за собою двері, після чого простягнув мені пакунок.

— Батько сказав занести це Герді.

Я одразу взяла згорток із його рук.

— Дякую. Сьогодні приготуємо свіжину.

— А мене запросиш?

У його голосі з'явилися веселі нотки. Він навіть трохи нахилився до мене.

— У тебе що, вдома м'яса не вистачає?

Я насупила брови й підозріло примружилася.

— Це не те.

Сем тихо засміявся й потер шию долонею — він завжди так робив, коли починав хвилюватися.

— Його ж не ти готуєш, а я б не відмовився скуштувати те, що приготуєш ти.

Я витріщилася на нього.

Останнім часом він справді поводився дивно. То допомагав із дровами, хоча його ніхто не просив. То приносив гостинці для Герди частіше, ніж зазвичай. Тепер ще й напрошувався на вечерю.

— Чого б це?

Я схрестила руки на грудях і нахилила голову набік.

Сем помітно розгубився. Його погляд ковзнув по підлозі, по столу, по кошику з м'ятою і лише потім повернувся до мене.

— Маргарет... Ми ж друзі з тобою. Що тут дивного, якщо я просто хочу скуштувати те, що ти приготуєш?

Я кілька секунд уважно дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що саме він має на увазі, але так нічого й не зрозуміла.

— Ну якщо так сильно хочеш, принеси ще м'яса, і я тобі щось приготую.

Обличчя Сема миттю проясніло. Він навіть випростався ще більше, хоча здавалося, що далі вже нікуди.

— Ти не жартуєш?

— Ні.

— Справді?

— Семе, якщо ти зараз перепитаєш утретє, я передумаю.

Я розсміялася, і він теж засміявся разом зі мною. На його щоках з'явився легкий рум'янець, але виглядав він таким щасливим, ніби я щойно запросила його на королівський бал.

— То коли приносити?

— Як тільки так одразу.

Я сперлася ліктями об стіл і підперла підборіддя долонями. Було видно, як він гарячково намагається придумати відповідь. Його погляд затримався на моєму обличчі трохи довше, ніж зазвичай, а на губах з'явилася якась дивна усмішка.

— Вредна ти, — тихо промовив він.

Я лише фиркнула у відповідь.