Розділ 14

— Потягни ступню різко на себе і так само різко поверни її назад. А тоді відпусти.

Герда говорила це таким спокійним голосом, ніби навчала мене місити тісто, а не вправляти лордові вивихнуту ногу. Я присіла навпочіпки біля Каспіана й поклала руки на його стопу. Навіть крізь штанину було помітно, як він напружився. Його пальці вчепилися в краї стільця, а сам він дивився на мене з такою підозрою, ніби я вже тримала в руках сокиру.

— Тільки не переплутай, куди крутити, — саркастично додав він.

Я підняла на нього очі. Каспіан у відповідь підняв брову, ніби справді сумнівався в моїх розумових здібностях. Я лише мило усміхнулася, а наступної миті різко потягнула стопу на себе, повернула її вліво й одразу відпустила.

Крик був такий, що я мало не оглухла.

— А-а-ай!

Каспіан сіпнувся всім тілом і так сильно вчепився в стілець, що я навіть занепокоїлася за бідолашні меблі. На його лобі миттю виступив піт.

— Попереджати треба!

Я одразу надала обличчю максимально стурбованого вигляду.

— Болить?

— Звісно болить!

— От і добре.

Я посміхнулася йому так щиро, що він лише мовчки стиснув щелепи. Судячи з виразу його обличчя, у цю хвилину він дуже шкодував, що не залишився лежати в болоті.

Герда ж, схоже, була цілком задоволена результатом. Вона уважно оглянула ногу, кивнула сама собі й нарешті звернулася до слуги.

— Передай графу, що його онук побуде в мене кілька днів, поки нога поправиться.

На мить мені здалося, що я не дочула.

— Що?

— Що?!

Цього разу ми з Каспіаном вигукнули це одночасно. Я навіть повернула голову до нього й із подивом побачила на його обличчі той самий вираз шоку, який відчувала сама.

— По такій дорозі ми не можемо його відправити, — спокійно пояснила Герда, ніби йшлося про щось очевидне. — Нехай земля трохи підсохне, тоді й поїде. А ти поки що доглядатимеш за ним.

— Я?

Я так різко випросталася, що мало не перекинула табурет.

— Ти.

У Герди був дивовижний талант вимовляти одне слово так, ніби воно остаточно завершувало будь-яку суперечку. І найгірше було те, що сперечатися з нею дійсно не мало сенсу. Я знала це з дитинства, але все одно спробувала обурено відкрити рота. Щоправда, нічого путнього придумати так і не змогла.

Герда тим часом уже підвелася на ноги й рушила до дверей, жестом наказуючи злузі йти за нею. Бідолашний кинув на мене співчутливий погляд, потім перевів його на Каспіана, і співчуття в його очах стало ще більшим. Схоже, він так і не вирішив, кому з нас пощастило менше. Вони вже майже вийшли надвір, коли я почула, як Герда почала бурмотіти щось про милиці, дошки й мотузку. Судячи з усього, наступні кілька хвилин слуга теж проведе не так, як планував.

Щойно двері зачинилися, у хижині запанувала тиша. Я повільно повернула голову до Каспіана й одразу пошкодувала про це. Він дивився на мене. Ба більше, цей негідник виглядав підозріло задоволеним. На його губах застигла така самовдоволена усмішка, ніби доля щойно вручила йому різдвяний подарунок. Помітивши мій погляд, він ще й грайливо підняв брову.

Я кілька секунд мовчки дивилася на нього, а потім підняла очі до стелі.

— Чорт забирай, мене точно хтось прокляв.

Пробурмотівши це собі під ніс, я розвернулася й попрямувала до своєї кімнати.