Розділ 13

Я вже переодягнулася у свою звичну сукню, заплела волосся й навіть встигла трохи прибрати в кімнаті після ранкової метушні. Коли ж повернулася до великої кімнати, то одразу помітила, що лорд Гордер почувається значно гірше, ніж хвилину тому.

Каспіан сидів на стільці біля каміна без чобіт і з роздертою до коліна штаниною. Нога вже почала набрякати, але найбільше мою увагу привернуло не це. Він старанно дивився кудись убік і мав такий вигляд, ніби волів би зараз опинитися будь-де, навіть посеред того самого болота, з якого його щойно витягли.

Герда підійшла до мене й приклала долоню до мого чола.

— Жар уже спав?

Я кивнула.

Стара задоволено хмикнула й лише тоді прибрала руку.

— От і добре. Сідай біля його ноги. Я навчу тебе, як її вправляти.

Я слухняно присіла навпочіпки поруч зі стільцем.

Запала така тиша, що стало чути потріскування дров у каміні. Лише тоді я підняла голову й побачила обличчя Каспіана. Він дивився на Герду так, ніби щойно почув смертний вирок.

— Ні, зачекайте, — нарешті промовив він. — Вправляти буде вона?

Герда спокійно кивнула.

— Ні. Нізащо.

Він навіть випростався на стільці, забувши про свою ногу.

Його обурення було таким щирим, що я ледь не образилася.

Ледь.

Герда ж залишалася абсолютно незворушною.

— То йди до маєтку з такою ногою.

Каспіан одразу замовк.

Я бачила, як він мимоволі поглянув на розпухлий суглоб, після чого весь його запал помітно згас.

— А чому ви не вправите? — запитав він уже значно тихіше.

— Я вже стара, і руки вже не ті.

Я опустила голову, щоб сховати усмішку.

Якщо в когось у цій кімнаті руки були «не ті», то точно не в Герди. Минулого тижня вона самотужки перенесла мішок картоплі, який я ледве могла зрушити з місця. А ще місяць тому так відлупцювала мітлою двох п'яних мисливців, що вони потім обходили нашу хижину десятою дорогою.

Судячи з виразу обличчя Каспіана, він теж не надто повірив у цю відповідь.

Він недовірливо примружився й уважно подивився на стару, але Герда дивилася у відповідь із такою спокійною впевненістю, що сперечатися з нею було марно.

— То що скажеш? — запитала вона.

Каспіан важко зітхнув. Потім поглянув на Герду. Потім на мене і знову на Герду.

Я буквально бачила, як усередині нього триває боротьба. Гордість явно вимагала негайно відмовитися. Здоровий глузд, схоже, вперше за довгий час намагався втрутитися.

Зрештою здоровий глузд переміг.

— Гаразд, — похмуро промовив він. — Нехай робить вона.

Сказано це було таким тоном, ніби його щойно засудили до страти.

Я опустила очі на його ногу й повільно закотила рукави.